Артем Чапай - Авантюра XL

й зустрів і собі

мексиканську революціонерку.

якось уночі ми пішли у віхілянсія —

чи то пак, нічне чергування:

якщо раптом знову копи нападуть.

із металевими прутами в руках

прогулюємося туди й сюди біля барикад,

а люди, прості люди, приносять тако та каву.

я мало не плакав: як у нас під час

Великої Помаранчевої, туди її.

на стіні — графіті: «сила в руках, каміння у бруківці».

попереду — купи вже виколупаного з бруківки каміння,

позаду — повні ящики коктейлів Молотова.

оскільки ж іноземцям начебто не можна

брати участь у будь-яких акціях,

запнув я своє біле личко шарфом

і пов’язав на блондинисте волосся

бандьєрру россо-неру[37].

видно тільки очі.

і нічого це не дало. перший же з мексиканців

упіймав мій погляд, дивиться у вічі,

і каже так ніжно-ніжно:

— а ти що тут робиш, gringo loco[38]?

наступного вечора обстріляли будинок,

у якому перебував Сімон, —

місце розташування однієї з революційних радіостанцій.

прийшла якась продажна гопота.

відкрили вогонь.

утім, в одного з місцевих був маленький пістолетик,

він став відстрілюватись,

і найманці відступили: гроші грошима,

а життям ризикувати не хочеться.

а через день я дізнаюся з новин в інтернеті, що українська

політична проститутка Соцпартія (а я ж стільки з ними тусувався!)

скуррррррвилась із янучарами.

читаю «Українську правду» — і

«мне хочется плакать от боли

или забыться во сне…»

чому? чому в країні, яку я так люблю,

народ повстає — а потім знову

виродки просто домовляються

десь там між собою,

а прості люди не мають жодного впливу?

проголосував? пшол нах до наступних виборів.

чому в іншій країні, в яку я так закохався,

народ свого часу повстав — а маємо те, що маємо?

найбагатшу людину світу поруч із дітьми,

які лазять по смітниках або чистять взуття за три песо.

Мати — Україна, Мексика — кохана.

Мама в Коломиї, Розалін в Ікстлані.

Бандера й Сапата, Махно та Магон.

Степові дороги, гірські стежки.

Сині Карпати, зелена Сьєрра,

Гуцули й сапотеки, поліщуки й нортеньо,

Смереки й нопалес, модрини та пальми,

Дим і туман. Запах багаття.

Пан фреско, свіжий хліб,

Свята земля, свята земля.

Але, добродію, мій компаньєро,

Пендехос, виблядки при владі і тут і там,

В обох — припижджений Північний Старший Брат

І Патріа на продаж.

Паністас, янучари, зради,

БЮТ, ПРІ[39]. Слім, Порошенко

З мільярдами в кишені — й поряд

Голодні люди, вьєхос на дорогах,

Бабусі з сигаретами на площах,

Абуéляс із букетами на сóкало,

І Батьківщина — у руках лядронів.

Cапата — хай живе, нехай живе Махно,

Й ля люча сіґе — боротьба триває.

Свята земля, тьєрра саґрада,

Пан фреско, свіжий хліб,

Земля та воля, тьєрра й лібертад —

Усім, не одиницям — а народу,

Бо нас багато, нас не подолати —

Коли ель пуебло ес унідо,

Коли ми разом.

10

Ікстлан дійсно існує.

там Сьєрра-Мадре,

Материнські гори[40],

де живуть сапотеки,

там Ґелятао,

де прапор над пам’ятником Беніто Хуаресу

більший за саме село,

і коли він шарудить на вітрі,

то будить уночі, і ти лежиш і слухаєш

цей шепіт історії;

а коли сильний вітер подує вдень —

тінь від прапора накриває всі хати водночас.

там вечірній дощ

дзвінко вистукує пісню мар’ячі

на чорній бруківці порожніх вулиць.

там ходить Розалін у білому пухнастому светрі,

там смажена форель сама стрибає до рота,

там смагляві дівчатка-школярки

в коротких синіх спідничках і довгих білих панчохах

ходять вулицею строєм

під звук маршового барабана,

готуючись до випускного.

а на в’їзді в місто —

гордий напис,

який не визнає останніх змін до закону:

«у цій спільноті не існує приватної власності.

купівлю і продаж комунальних земель заборонено».

минуло кілька тижнів.

ми попрощались із гордими індіанцями Ікстлану

та мужніми революціонерами Оахаки.

Сімон іще й окремо —

з особливою мужньою жінкою-революціонеркою.

вранці-раненько

я пішов від Розі

й на розі

зустрів Сімона та його кохану.

вони сказали одне одному «адьйос» —

і далі за напрацьованим планом.

ми попутками.

а Розі мала знову зустріти нас

у героїчному Чіапасі.

оце був автостоп —

найавтостопіший автостоп у житті.

підходимо на заправці до водія вантажівки.

— візьмете, га?

— та я б узяв, але в кузові повно кака де вака[41].

дивимося, дійсно: на підлозі тонким шаром

розмащена оця сама кака де вака.

поїдемо? звісно, поїдемо!

ми прив’язали рюкзаки до даху,

до металевих труб, на які чіпляють брезент,

а самі сіли на даху

на одну із цих труб,

наче кури на жердці курника.

отак і їдемо, а під нами плещеться кака де вака.

зате ж яка краса довкола! знову Сьєрра-Мадре,

внизу ущелини, а ми ще й сидимо

на висоті чотири метри над дорогою.

і от за що я люблю Мексику: коли нас бачать даїшники,

вони сміються і махають услід, а не спиняють.

а на гірській дорозі

назустріч їдуть і сигналять інші вантажівки,

всім вес-сел-ло!

незабаром над нами з’являється

наш покровитель і володар — Великий Орел.

точніше, він зрідка над нами —

переважно ж в ущелинах, далеко під нами.

ми тепер самі як орли.

сидимо на жердині над гівном.

щастя!

машина мала заїхати в одне містечко,

і водій скинув нас біля річечки.

ми покупалися разом з індіанцями,

жінки нам показали, як правильно

терти об камінь шкарпетки при пранні.

а прохолодившись, ми вийшли знов на трасу —

і тієї ж миті нам назустріч виїздить

рідна кака де вака!

у Сан-Кристобаль-де-лас-Касас

ми приїхали надвечір.

злізли з жердини.

починався дощ, а ми знову

заощаджували гроші як могли.

походили-полазили, змокли

та й розклали намета просто на вулиці,

на чиємусь порозі. часом проїздили машини

й заляпували стінку багнюкою з калюж.

місце було стрьомне.

я запропонував Сімону, якщо прийде поліція,

казати, що ми розбили наметове містечко

на протест проти насильства США в Іраку.

чого тут? бо ми митці-дадаїсти,

сюрреалісти та ситуаціоністи — словом, абсурдисти.

а якщо прийдуть злодюги,

я вдаватиму, ніби в наметі великий пес,

і гавкатиму.

посеред ночі я прокинувся від того,

що хтось мацав ззовні стінку.

я смутно спросоння згадав свій план.

Г-Г-Г-ГА-АР-Р-Р-Р-Р-Р-Р!…

і я крізь полотно вхопив того хтося

нігтями обох рук

чи то за руку, чи то за ногу

(типу, це щелепи велетенського собаки).

чувак заверещав фальцетом,

і я почув, як він льопає геть по калюжах.

потім зупиняється.

і регоче. довго так…

і віддаляється, захлинаючись реготом.

сподіваюся, він уже припинив.

* * *

наступного дня приїхала Розі,

але поводилася дивно.

що й не дивно.

їй незабаром повертатися до Ліверпуля,

до свого хлопця,

і вона сказала, що якщо отак до останнього дня

спатиме зі мною, а потім після перельоту

відразу знов із ним — це буде

«психологічна катастрофа».

я наче й розумів, але мене почало розривати

на шмаття.

я ревнував її до всіх довкола.

«давай просто мандрувати далі разом, і все…» —

заспокоювали одне одного ми.

але не виходило.

одного вечора ми таки зняли на двох

номер у хостелі, «просто щоб побути разом».

і, звісно, побули.

у якийсь момент вона нахилилася над сумкою,

я заходився пестити її ззаду, схопив за пишне волосся,

випростав і став цілувати шию,

а потім поступово роздяг догола,

сам залишившись одягненим.

вона стала колінами на край ліжка

і вперлася в нього долонями,

гола,