Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

О так, трясло Тео тоді добряче. Всіх трясло, через що піддослідних фіксували і вставляли силіконові капи, щоб не потрощили самі собі зуби. І мало хто лишався в гострий період при тямі. Тео пам’ятав той час уривками і не був певен, що лікарі, які постійно щось мацали, кололи й світили в очі, йому не марилися. Коли пік минув і він отямився, то кілька тижнів було відчуття, ніби по ньому проїхалися катком. А згодом, коли залишені пасками фіксації рани загоїлися, його вперше заморозили. Після розмороження Тео почувався набагато краще, а гострий період став примарним спогадом і не залишив по собі навіть шрамів — все зійшло.

Він ніколи не замислювався, чи були ті марення реальністю і як тоді виглядав перед лікарями. Зараз побачити відеозапис і глянути на себе їхніми очима було дуже неприємно: скажена особа з виряченими баньками, яка смикається, хрипить і згинає металеві труби. Голова в Тео і без того гула, а від побаченого мозок взагалі відмовився далі щось аналізувати і вимкнувся.

І от тепер це нав’язливе дзижчання розбудило його. Може, все це взагалі сон? І не було ні кіборга, ні лабораторії?

Тео відкрив очі. Він у теплиці на лежаку, дбайливо накритий пледом. Прямо перед собою побачив щось дрібне й блискуче, що то наближалося до його щоки, то віддалялося. Він простягнув руку і, дзизнувши голосніше, «щось» відлетіло.

— Склади пучки квіточкою, і вона підлетить, — почув Тео дитячий голосок позаду.

Він озирнувся і побачив ту саму дівчинку з довгим світлим кучерявим волоссям і сірими допитливими оченятами, що стояла біля таці з його сніданком, сховавши руки в кишені хвартушка. Він не пам’ятав, як її звати, але вчора за столом вона говорила чи не найбільше за інших.

— А що це?

— Це робот-бджола. Мабуть, вважає, що у тебе на щоці квітка, — усміхнулася дівчинка.

— Робот-бджола? — здивовано перепитав Тео, проте дослухався поради і склав пучки пальців, до яких одразу ж підлетіла блискуча дзижчалка.

Тепер він ясно бачив, що це мініатюрний робот. Повисівши кілька секунд над його рукою, робот наблизився до щоки, а потім полетів до грядки огірків і зник у яскравій жовтій квітці.

— У бабусі їх було десять, один набір, але одна минулого року десь загубилася. Ми шукали її кілька днів і не знайшли. Лишилося тільки дев’ять, проте вони, наче, справляються з теплицями.

— А чому ви не використовуєте справжніх бджіл?

— У наших краях їх вже давно нема. Ще коли моя мама була маленькою, бджоли тут вимерли, а мед, якщо і привозили з півдня, то він був страшенно дорогим. А тепер уже й не привозять. Тут особливо нема кому його купувати...

— Зрозуміло, — повільно вимовив Тео, простеживши, як робот вилетів із квітки і полетів до наступної. — А як довго вона може літати?

Крихітний розмір не дозволяв помістити в робота потужний акумулятор, але ж він літає вже щонайменше кілька хвилин... Хоча... Аразан. Пітер вчора казав, що малі об’єми здатні тримати великий заряд.

— Я не знаю, — знизала плечима дівчинка, — але довго, а потім летять заряджатися, і я думаю... що бджола не загубилася, а її розібрав Пітер. Він геть усе розбирає, що потрапляє йому до рук. Дядько Боб учора пообіцяв привезти йому кінцівки дроїдів і планшети з інших капсул, знову будуть запчастини скрізь валятися, — незадоволено буркнула дівчинка. — Він би й Лялечку розібрав, аби поглянути, як до її мозку під’єднані дроти. Чула, як він таке про неї колись казав.

— Йому цікаво, мабуть, — усміхнувся Тео, хоча новина про те, що планшети з інформацією про його загиблих колег віддадуть підлітку на розтерзання, його засмутила. — А ти не знаєш, як я тут опинився?

— Ти заснув, і Лялечка тебе сюди віднесла.

— Ага, ясно.

— Бабуся сказала, що ти ще слабкий і тобі потрібен час, щоб відновити сили.

— Твоя бабуся права.

— Насправді, вона не моя бабуся. І нікому з нас вона не рідна, проте називати її по-імені якось неправильно. Марія піклується про всіх нас, як про своїх, тому ми всі називаємо її бабусею, бо без неї хтось із нас опинився б у притулку, а когось перетворили б на кіборга.

— Невесела перспектива.

— А в тебе є родина?

— У мене? Ну, у мене колись були батьки і брат... — Тео замовк, пригадавши близьких. — Але я їх дуже давно не бачив і не знаю, що з ними сталося.

— Мої батьки померли під час останньої пандемії. Лишилися тільки я і Ада. Тому краще не тішити себе ілюзіями і бути готовим почути про свою рідню невтішну правду. Якщо зустрінеш їх живими — це буде приємним сюрпризом, — зітхнувши, сказала дівчинка, і в цей момент вона мала зовсім не дитячий вигляд.

Тео точно знав, що не зустріне своїх близьких, але відповідати не став. Натомість він зняв серветку з таці й поглянув на свій сніданок: чай, омлет і пара оладок із зеленню. Мабуть, смачні, але жувати йому буде важко.

— Ти снідала? — поцікавився він у малої.

— Так.

— Не хочеш ще оладку?

— Це ваші.

— Я пригощаю. Бери.

Повагавшись, дівчинка взяла одну.

За сніданком Тео слухав розповідь про господарство на фермі: що садять, як доглядають, як поливають, про курей, про кіз.

— А звідки у вас вода? Бо, як я бачу, довкола пустельний краєвид.

— Є дві свердловини.

— А енергія? Аразан?

— Так. За теплицями стоять сонячні батареї, і за літо енергії накопичується стільки, що взимку вистачає і на опалення, і на різні побутові потреби.

— А школа?

— Що?

— Ну, ви ж десь навчаєтеся?

— Ми дивимося відеоуроки, виконуємо завдання і відправляємо їх на перевірку. Раз на два дні над нами пролітає супутник, їх перевіряють і присилають нові.

— Раз на два дні? Так рідко?

— До того, як більшість жителів переселилися за Великий Хребет, над Долиною літало багато різних супутників, а тепер, коли жителів лишилося мало, літає один раз на два дні. Увечері.

— А вишки вже не використовують?