Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

▿ 6 ▵

Крізь сон Тео чув тихе дзижчання, яке то наближалося до нього, то віддалялося, а потім знову поверталося. Крізь сон... а коли він заснув?

Пригадував, що Марія запросила його повечеряти разом з усіма. Варіанту не йти не було, пішов. Дорогою вона завернула його до своєї кімнати, де з прихованої у стіні шафи-купе дістала для нього штани й сорочку з довгим рукавом, пояснивши, що то речі її чоловіка, якому вони вже не знадобляться. Уточнювати нічого не став, і вона залишила його самого переодягнутися. Хоч одяг і метлявся на Тео, як на вішаку, все ж у ньому було краще, ніж у жіночому халаті.

Аян і Боб чекали на нього за дверима, і коли він вийшов, то два прискіпливих погляди одночасно пронизали його мало не наскрізь.

— Шкура й арматура, — гмикнув Боб.

— Були б кістки, а м’ясо наросте. Ходімо, — згладив вислів друга Аян і попрямував до світлого прямокутника прочинених у кінці коридору дверей.

У просторому яскраво освітленому модулі кухні за столом вже сиділи діти. Багато дітей. Тео обвів їх усіх поглядом і невпевнено кивнув.

— Це — Тео, — представила його Марія, — А це — мої вихованці: Пітер, Стефан, Бо́рис, ти їх вже бачив. Це Марго, Пол, Софія, Ліза, Ада, Ханна, Кім і Кіра.

— Привіт, Тео, — пролунало багатоголосе вітання, а найменші протягнули його ім’я довше за інших.

— Це він сьогодні вранці бігав по подвір’ю? — запитала русява кучерява дівчинка, не дочекавшись, доки смаглявий малюк поруч із нею дотягне останню літеру імені гостя.

— Він. Сідай, Тео. Аяне. Бобе, ви також сідайте.

— Та якось... — почав відмовлятися Аян, але Марія глипнула на нього, і він мовчки сів.

Лялечка застигла біля одних з дверей, головою мало не впершись у стелю.

— Для тебе в мене теж дещо є, — звернулася Марія до кіборга і, підійшовши до шафки, дістала з неї невеличку пляшечку.

— Дякую, — кіборг узяла пляшечку і вставила до ніші, яка відкрилася під її правою рукою.

Тео, скосивши погляд і насупивши брови, зосереджено стежив за їхнім діалогом.

— Кіборги, як і будь-які машини, працюють на аразанових батареях, але їм завжди лишають мозок: цілий, або частину, і він потребує глюкози, — пояснив йому Пітер, підсунувшись. — Іноді можуть лишати й інші частини початкового тіла, але мозок — це основа, без нього кіборг ніяк не вийде.

— А що таке аразанові батареї?

— Еволюційний прорив людства, — усміхнувся хлопець. — Аразан синтезували не якість науковці в лабораторії, а два студенти політеху. І досить вдало продали своє відкриття. Я теж хочу щось відкрити.

— В чому ж цінність аразану?

— Він має шикарну енергомісткість. Невеличкий шматочок аразану здатен утримувати величезну кількість енергії тривалий час і практично не саморозряджається. Аразан кардинально змінив світову економіку, але, на жаль, відкрили його трохи запізно, коли планету вже майже вгробили.

— Давно?

— Та... років шістдесят, мабуть. Точної дати не пам’ятаю, хоча... — усміхнувся Пітер і обернувся назад. — Лялечко, а підкажи-но, будь ласка, як давно відкрили аразан?

— Шістдесят два роки тому було отримано перший патент, а...

— Дякую, досить, — зупинив її Пітер і поглянув на Тео. — От так.

— Ясно, — він кивнув, намагаючись не звертати уваги на прикуті до нього погляди.

Не тільки дорослі стежили за ним, діти також не відводили від Тео очей.

— А чому він такий худий? Він хворіє чи в його землях голод? — знову поцікавився кучерява дівчинка.

— У нього не було їжі, — сухо відповіла Марія.

— А він житиме у нас?

— Так.

— А як довго?

— Ханно, ми всі зібралися тут, щоб вечеряти, а не говорити, — суворо сказала Марія, звівши брови, і дівчинка взяла виделку. Малій муляли ще якісь надважливі питання, але озвучувати їх вона не наважувалася.

На столі стояла ароматна печеня з кроля, свіжі овочі, пшенична каша і компот. І хоч як смачно все це пахло і виглядало, жувати Тео не міг, тому нічого так і не скуштував, крім компоту. Він не знав, з чого був компот, але кисло-солодка рідина ніжно-бузкового кольору освіжала, і він пив її, доки не випив усю, що була на кухні.

Дзенькіт виделок, гудіння малечі, удари посуду одне об одне, об стіл — всі звуки луною розливалися у голові Тео, і від шалених вібрацій вона у нього розболілася. Мабуть, такі великі компанії ще не для нього.

Після вечері, менших дітей кудись відправили, хоч Ханна і хотіла лишитися. Старші хлопці допомогли прибрати зі столу й помити посуд, а старших дівчат Марія попросила постелити Тео постіль в окремому модулі, і, коли ті вже збиралися йти, Тео запитав:

— А можна мені лишитися в теплиці? — і всі присутні здивовано поглянути на нього.

— Там вогко, — озвучила Марія свій аргумент проти.

— Зараз волога мені не завадить, до того ж крізь стелю там видно небо.

— Небо, — повторила вона, розглядаючи Тео й здогадуючись про його бажання простору.

— Щоправда, я б не відмовився від подушки й ковдри, але спати я б хотів там. Якщо можна.

— Можна, — відповіла Марія й обернулася до дівчат: — Занесіть на лежак пару подушок і ковдру.

— Може, краще плед? — уточнила висока русява дівчина, Ада.

— Візьміть і його, хай чим схоче, тим і вкривається.

— Добре, — відповіла дівчина і разом із руденькою зникла за дверима.

— Дякую, — сказав Тео зітхнувши, розуміючи, що потрапить на той лежак не скоро.

Що відбулося зі світом за час його замороження, йому ніхто так і не розповів, адже для всіх, крім нього, це було відомо, і цих всіх більше цікавила інформація про нього. Тео довелося для Марії знову розказати про всі події від його приїзду на базу «Синтеза», і паралельно з його розповіддю вони проглядали записи на планшеті.

Перші пів року ретельно документувалися. Його вага, серцебиття, аналізи, температура, фото, відео з тестувань... Тео сидів, дивився, слухав і намагався не вирубитися, адже відчував страшенну слабкість. Останнє, що він добре пам’ятав, це вражений вигук Боба під час перегляду відео з інкубаційного періоду вірусу: «Ну нічого собі! Я ще ніколи не бачив, щоб людину так трясло!»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍