Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="code">/120/ Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних

Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті.

Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя,

Щоб витривалим до спеки було, а чоло прибирає

Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха,

Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови:

«Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить,

Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй.

Мчать без принуки вони, а от стримати їх — таки важко.

Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів{77} рівнобіжних, —

/130/ Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами

Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний

Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує.

Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно.

Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо, —

Ні до землі не тулись, ні в етер щонайвищий не рвися:

Вище промчиш — спалахнуть за тобою небесні оселі.

Нижче — то й землі згорять. Найбезпечніший шлях — серединний.

Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком,

І до Жертовника{78}, вліво, не дай колісниці звернути.

/140/ Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю:

В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має.

Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських{79}

Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію:

Вже мене ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора.

Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом, —

Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім,

Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними

Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче,

Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!»

/150/ Не помогли ті слова: вже юнак — на легкій колісниці

Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо

Й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку.

Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням —

Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном;

Б'ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі.

Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває

Засуви всі — і сяйнула небес далина неозора.

Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря,

Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила,

/160/ Швидше біжать, аніж Еври-вітри, що війнули зі сходу.

Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця,

Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні.

Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу

Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє,

Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня,

Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця.

Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу,

Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть.

Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить,

/170/ Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати — не знає.

Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони{80},

До заборонених вод дотягтись намагаючись марно.

Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом

Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого,

Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом.

Кажуть, що й ти, Волопасе{81}, в той час потривожений жаром,

Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза.

Глянув з етерних висот Фаетон на широкії землі,

Що простяглися внизу, так далеко-далеко, — й од жаху

/180/ Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились,

І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного.

Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій

Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином

Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває,

Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич,

Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться.

Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба,

Перед очима ж — іще його більш. Відміряючи в думці

Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути

/190/ Вже не судилось йому, то на схід, — та не бачить рятунку.

Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може,

Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней.

З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба

Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби.

Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою —

Дві страхітливі руки — й випинаючи хвіст луковидний,

Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір’я.

Тільки-но вгледів його Фаетон — усього, наче в поті,

В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим, —

/200/ Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки.

Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини,

Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму,

Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі,

Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито

На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю.

То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу, —

Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять.

Феба здивована вкрай, побачивши братових коней

Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться.

/210/ Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола

Тріщини тілом її, без вологи вже, сірим од сквару.

Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя.

Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє.

Мало того: загибають міста, огороджені муром,

Цілі краї й племена обертає пожежа навальна

В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й