Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд

Розділ 6

Юлія

З коридору долинає шум. У спальні відчиняються двері навстіж і, вдарившись об стіну, пускають в кімнату приглушене світло.

– Я ж казала, вона спить, – схвильовано тараторить мама.

Розгонисті кроки наближаються до ліжка, а я стискаю пальцями простирадло, намагаючись вирівняти подих. Піді мною пружинить матрац. На спину опускається гаряча долоня і веде вгору-вниз.

Починаю ворушитися, вдаючи, що нібито прокидаюся.

Обернувшись через плече, дивлюся на силует чоловіка, що нависає. І подумки підношу славу Всевишньому за те, що помилував мене грішну. З'явися Тагір на двадцять хвилин раніше, мені б не вдалося так легко відбутися, як зараз.

– Тагіре? А що ти тут робиш? – дивуюсь я.

– Приїхав за тобою. Одягайся, люба, поїдемо додому.

– Але я вже лягла спати, – намагаюся заперечити, але чоловік прикладає до моїх губ палець і хитає головою, мовляв, все це не має значення.

Зі словами: "Я зачекаю тебе у вітальні", – чоловік виходить зі спальні.

На зміну Тагіра приходить мати. Увімкнувши нічник і присівши на ліжко, вона спостерігає за моїми зборами, обурена ситуацією.

– Юлю, що відбувається? Де ти була і чому Тагір приїхав по тебе посеред ночі?

– Тихіше, мамо, – шикаю на матір. – Я потім тобі все поясню. Дякую, що допомогла мені.

– Ах, дочко… – зітхнувши, заривається обличчям у долонях. – Це я у всьому винна. Через мене в тебе зламане життя.

– Нічого воно і не зламано, не кажи так.

– Та як не казати, якщо це правда? Думаєш, нічого не бачу, не розумію? Ти так і не змогла покохати свого чоловіка.

– Хіба кохання – це головне у шлюбі? – посміхаюся і зосереджую погляд на сукні, яку надягаю через голову: – допоможеш застебнути блискавку, мамо?

Мама підіймається з ліжка і повільною ходою наближається до мене. Зібравши волосся на моїй потилиці, відкидає його на одне плече, щоб не заважало застібати блискавку.

– Я розповім все батькові й хай буде, що буде, – каже мама і моє серце пропускає удар.

– Ти цього не зробиш, мамо! – суворо карбую я.

– Зроблю. Я мала це зробити з самого початку.

Різко повернувшись до матері обличчям, беру її за руки трохи вище за лікті.

– Послухай, мамо. Все у минулому, зрозуміло? Ти нічого не зміниш і навіть не думай! Тато він… не перенесе цього. Матінко, будь ласка, залиш все як є. Я впораюся.

– Але ж ти не кохаєш Тагіра!

– І що? – ковтаю смішок, хоча на серці розкривається рана, що затягнулася, і починає кровоточити.

– Ти мала стати дружиною іншого. Я пам'ятаю, дочко, як у тебе тоді світилися очі, якою ти була закоханою! Така щаслива поруч із Єгором…

– Тихіше, мамо, – шикаю на матір і киваю на двері. – Забудь про все і більше ніколи не вимовляй цього імені вголос. Його не було у моєму житті. Ніколи не було, зрозуміло?

Опустивши сумний погляд, мама мовчки погоджується з моїми аргументами. Ми вчинили правильно, зробили так, як було найкраще. І нема чого копатися в минулому, спогади про яке викликають у грудях тупий біль.

Нехай все пройде.

Нехай не болить.

Я не хочу ні про що шкодувати, інакше так можна збожеволіти.

Є тільки одна надія: якось настане той день, коли Тагіру набридне моя ненависть. Він зламається. І відпустить мене. Зовсім!

***

Поки Тагір зосереджено стежить за дорогою, міцно охоплює кермо обома руками, я втикаюсь поглядом у вікно. Вдивляюсь у міський пейзаж – уночі він особливо прекрасний, тому що все навколо світиться різнокольоровими вогниками, від погляду на яких у мене здіймається настрій.

– І що це було, Юліє? – Запитує Тагір, не витримавши мовчання, що панує в салоні авто з того моменту, як ми від'їхали від будинку моїх батьків.

– Нічого, – знизую плечима. – Просто захотілося додому.

– Твій дім там, де чоловік. Коли ти вже зрозумієш?

Зітхаю. І знову відвертаюся до вікна. Не хочу з ним лаятися, бо набридло. Нехай у нашому шлюбі немає взаємного кохання, але хоч крапля поваги повинна бути?

– Чому ти провернула цей фокус з охороною? Втекла, як дитина. Хіба було важко зателефонувати мені й сказати, що хочеш відвідати рідну домівку?

– Тагіре, ти нічого не розумієш.

– Ну так поясни, я ж чекаю. Чи ти не вважаєш себе винною? Та я на вуха пів міста поставив. У мене все життя перед очима пролетіло, доки я тебе шукав. Поясни мені нарешті, що я не розумію?

– Я втекла не від охорони, а від контролю. Я втомилася, Тагіре. Я навіть кроку не встигаю зробити, як тобі стає це відомим. Цей тотальний контроль руйнує мене. Та мене навіть батьки так ніколи не контролювали як ти! І потім ти хочеш, щоб я тебе покохала? А за що? За те, що ти мене стережеш, як в'язню?

– Ти дружина мені! – гаркає Тагір і я замовкаю, боячись його гніву. Через хвилину чоловік заспокоюється і вже спокійним голосом каже: – Гаразд. Якщо проблема в охороні, то я її заберу. Але це не означає, що ти можеш робити все, що тобі заманеться. Ти повинна поводитися як личить моїй дружині. І мінімізувати мої переживання за тебе. Це не тотальний контроль. Це турбота! Я турбуюся про тебе, бо ти дуже дорога мені людина.

Витримавши паузу, несміливо торкаюсь рукою до плеча Тагіра. Тепер він спокійний і мені точно не загрожує потрапити під роздачу.

– Дякую, – видавлюю з себе через силу. – Це піде лише на користь нашим із тобою стосункам.

– Сподіваюся, я про це не пошкодую, – відповідає Тагір.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍