Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд

=5.2=минуле

Понад 10 років тому (Юлія)

– Юлю, дивись. Це він, – штовхає мене ліктем у бік одногрупниця, киваючи на Єгора Антоновича, який тільки-но ввійшов до зали.

Скошую погляд у бік викладача і ковтаю грудку, що підступає до горла, коли наші погляди зустрічаються. Світ ніби перестає існувати. І як у сповільненому режимі перегляду фільму, Єгор Антонович злегка примружується, ковзаючи очима на моєму обличчі вгору-вниз.

– Ущипни мене, – прошу одногрупницю і коли Олена щипає мене до болю, тут же обурююся: – Оленку, ти нормальна взагалі? У мене тепер синець залишиться на шкірі.

– Ти сама попросила вщипнути, – обурено бурчить подруга і раптом повертає голову в протилежний від мене бік: – Вітаю, Єгоре Антоновичу.

Мене б'є між лопаток немов двісті двадцять. І поки викладач з мікроекономіки, розпливаючись у широкій посмішці, вітає нас з одногрупницею у відповідь, я стою на місці, як прибита.

– Я й не знав, що ви така талановита, пані Юліє. Це всі ваші роботи? – Запитує Єгор Антонович, киваючи на знімки у фоторамках, які надійно окупували всі стіни орендованого приміщення.

Тільки киваю, бо мій язик зовсім не повертається в роті, його ніби вжалили бджоли, він розбух і став розміром із велику котлету.

– Чи можу я вас попросити провести мені екскурсію? – Запитує чоловік, опинившись у небезпечній близькості від мене.

А ще я не помітила, коли встигла злиняти Олена, тому стою зараз перед Єгором Антоновичем зовсім одна і не знаю, куди сховати обличчя, що залилося фарбою.

– Так, звичайно, – відповідаю трохи пізніше, ніж треба.

Ми бродимо по залі, зупиняючись біля кожної фотографії. Єгор Антонович просить коротко розповісти про фотографію та уважно слухає, коли я розповідаю чергову історію. Не знаю, чи цікаво йому слухати, як я повзала по траві за однорічним малюком, щоб упіймати вдалий кадр, але чоловік жодного разу мене не перебиває і тоді я стаю сміливішою. Тому що вже за годину з подивом виявляю, що ми обійшли всю залу та подивилися всю фотовиставку.

– Емм… – стискаю пальці, ховаючи руки за спиною, коли екскурсію приходить до фінішу і я гадки не маю, про що ще можна говорити з викладачем: – сподіваюся, вам сподобалося. І ви не шкодуєте про бездарно витрачений час вашого життя.

– Вже минула година? Я й не помітив навіть, – усміхнувшись, Єгор Антонович поглядає на циферблат наручного годинника і перемикає увагу на мене: – Юлю, мені все дуже сподобалося. Я радий, що опинився тут. Дякую за запрошення.

– Правда? – швидко ляскаючи віями, зазираю у блакитні, як блакитна гладь, очі.

– Так, – усміхається він і раптом каже: – я теж колись захоплювався фотографією, тому фотовиставка принесла мені масу задоволення. Чудова робота. Я вас вітаю, так розумію, з дебютом?

– Можна сказати, і так. А ви також були фотографом?

– Чому був? Фотографія – улюблене хобі, просто наука нахабно краде увесь час і на хобі майже нічого не залишається.

– А що ви знімаєте? А на який фотоапарат?

Я закидаю Єгора Антоновича запитаннями й не помічаю, як за бесідою пролітає ще одна година.

– Дуже красиве місце. Я б вас запросив туди зняти разом і сфотографувати світанок, наприклад, – каже Єгор Антонович, збентежуючи своєю пропозицією. – Колись знімали світанок?

Хитаю головою як китайський сувенір, уже знаючи точно, що скоро фотографуватиму світанок і не з ким-небудь, а з чоловіком, від погляду якого моє серце грюкає немов трактор.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍