Ю. Несбе - Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

— Ніколи!

— Так ми робимо це в нашій родині, Леє. Уго був моїм братом; тепер він пішов, а ти і Кнут — на моїй відповідальності.

— Уве, годі вже.

— Запитай свого батька.

Наступної миті голоси стихли, і я спитав себе, чи не слід мені щось зробити. I залишився стояти, де стояв.

— Леє, ти вдова і мати. Будь розсудливою. Ми з Уго все ділили на двох. Тож він би хотів цього, я тобі точно кажу. І цього хочу я. Тепер іди сюди, дай мені лишень... ой! Чортова баба!

Грюкнули двері.

Я почув порцію лайки. Щось упало на підлогу.

Саме тоді Кнут вигулькнув з-поза рогу будинку. Він широко роззявив рота, щоб заверещати, і я налаштувався на крик, що негайно виказав би мене.

Але крик не пролунав. Версія німого кіно.

Таємні хованки.

Я викинув цигарку і поспішив до хлопчини, на мигах показуючи, що визнаю свою поразку. Я підвів його до гаража.

— Я рахуватиму до тридцяти трьох, — сказав я і відвернувся до червоного «фольксвагена» його матері.

Я чув, як він побіг, а тоді, як відчинилися вхідні двері.

Чесно дорахувавши до тридцяти трьох, я повернувся в будинок.

Вона знову стояла у себе на кухні й чистила картоплю.

— Привіт, — сказав я тихо.

Лея піднесла погляд на мене. Щоки у неї палали, в очах бриніли сльози.

— Пробач, — сказала вона, шморгнувши носом.

— Тобі хто-небудь міг би сьогодні допомогти з приготуванням вечері.

— Мені всі пропонували допомогу. Але я гадаю, що мені самій краще бути при якійсь роботі.

— Так, мабуть, це слушна думка, — сказав я, сідаючи за кухонний стіл, і помітив, як вона враз напружилася. — Тобі немає потреби підтримувати розмову. Я просто хочу відпочити якусь хвилину перед дорогою... а мені тут наче й нема з ким спілкуватися.

— Крім Кнута.

— О так, він сам здебільшого і провадить розмо­ву. Розумний хлопчик. Він багато замислюється, як на свій вік.

— Йому було про що замислитись.

Вона витерла ніс тильним боком долоні.

— Так.

Я відчув потребу сказати дещо, і слова самі рушили в путь, хоч я був не зовсім упевнений, які вони будуть. Вони нібито самі склались у фрази, не питаючи моєї згоди чи дозволу. Та коли вони пролунали, їхня логіка виявилася цілком досконалою.

— Якщо ти хочеш жити самостійно, вдвох із Кнутом, — промовив я, — але не впевнена, чи впораєшся, я охоче тобі допоміг би.

Я подивився на свої руки. Я чув, що вона припинила чистити картоплю.

— Я не знаю, чи довго ще мені судилося жити, — вів я далі, — і в мене немає рідні. Жодних спадкоємців.

— Ульфе, про що ти говориш?

Так, про що, власне, я зараз говорив? Чи виникли ці думки впродовж кількох хвилин, що минули, відколи я стояв під прочиненим вікном?

— Тільки про те, що в разі, коли я зникну, подивись у стіні, за надірваними дощечками трохи ліворуч від шафи, — закінчив я, — під мохом.

Картоплечистка впала їй з рук у раковину, і Лея втупила у мене стурбований погляд.

— Ульфе, ти хворий?

Я похитав головою на знак заперечення.

У погляді її синіх очей я бачив безмежну далечінь. Ту глибину, яку, напевне, бачив також Уве. І в якій він потонув.

— У такому разі я не впевнена, що тобі варто про таке думати, — сказала вона. — А ми з Кнутом дамо собі раду, щодо цього теж не турбуйся. Якщо ти шукаєш, на кого витратити гроші, то в селищі чимало людей у скруті не до порівняння з нашою.

Я відчув, як мені спаленіли щоки. Лея повернулася до мене спиною і знову взялася до картоплі. Тоді знову зупинилася, почувши, як рипнув мій стілець.

— Але дякую, що прийшов, — сказала вона. — Твоя поява розважила Кнута.

— Ні, це я тобі дякую, — відповів я, прямуючи до дверей.

— І...

— Що?

— За два дні у нас молитовне зібрання. О шостій. Як я вже казала, тобі будуть раді.

Я знайшов Кнута у — як я зрозумів — його кімнаті. З-під ліжка стирчали його худі ноги у футбольних бутсах, розмірів на два менших, ніж йому слід би взувати. Він захихотів, коли я витягнув його звідти і кинув на ліжко.

— Я вже зараз іду, — повідомив я.

— Так скоро? Але ж...

— У тебе є футбольний м’яч?

Він кивнув, хоча нижня губа була закопилена.

— Це добре. Тоді ти можеш відпрацювати точний удар проти гаражної стіни. Намалюй на ній крейдою коло і намагайся поцілити якомога точніше. І щоразу перехоплюй м’яча, коли він відбивається від муру. Якщо ти зробиш так тисячу разів, то будеш найкращим у команді, коли решта повернуться у кінці літа.

— Я не в команді.

— Але будеш, якщо так зробиш.

— Я не в команді, бо мені не дозволено грати.

— Тобі забороняють?

— Мама дозволяє, але дідусь каже, що спорт відвертає нашу увагу від Бога і що решта світу може марнувати неділю, репетуючи на стадіонах і ганяючи м’яча, але наша неділя належить Слову Божому.

— Розумію, — збрехав я. — А що твій батько на це казав?

Хлопець знизав плечима.

— Нічого.

— Нічого?

— Його це не обходило. Його обходило тільки...

Кнут замовк. В очах у нього стояли сльози. Я обняв його за плечі. Мені не було потреби чути це. Бо я вже знав. Я зустрічав силу-силенну отих Уго: деякі з них були моїми клієнтами. Сам я теж удавався до такого роду втечі, я завжди потребував цієї розрядки. Та зараз, коли я сидів поруч із тим хлопчиком і він горнувся до мене, я відчував його німі схлипування, від яких здригалося його тепле тіло, і я думав, що — ось воно, те, від чого жоден батько не зможе втекти, хоч би як він намагався. Це благословення і прокляття, яке міцно прив’язує тебе до твого пагона. Але хто я такий, щоб судити про такі речі? Я, котрий — нехай за власним бажанням чи ні — покинув свій корабель іще до того, як його спустили на воду. Я відпустив Кнута з обіймів.

— Ти прийдеш на молитовне зібрання? — запитав він.

— Не знаю. Але я маю для тебе нову роботу.

— Згода!

— Це схоже на таємні хованки: ти не мусиш про це нікому нічого казати.

— Супер!

— Як часто приходить автобус?

— Чотири рази на добу. Два автобуси з півдня і два зі сходу. Два вдень і два вночі.

— Гаразд. Я хочу, щоби ти простежив за прибуттям денного автобуса з півдня. Якщо з нього зійде хтось, кого ти не знаєш, одразу йди до мене. Бігти, кричати, комусь щось казати не треба. Те саме стосується прибуття будь-яких машин із Осло. Ти все зрозумів? Я щоразу платитиму тобі п’ять крон.

— Це