Ю. Несбе - Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

Я стояв перед церквою і дивився, як від’їжджає з труною чорний «універсал».

— Що ж, — сказав літній чоловік поруч зі мною, — морська могила ліпша, як узагалі без поховання.

— Гм...

— Ти, либонь, і є той, хто оселився у мисливському будиночку? — подивився він мені в обличчя. — То як, настріляв куріпок?

— Та не дуже.

— Атож. Ми почули б тоді постріли, — кивнув він. — За такої погоди звук розноситься дуже далеко.

Я теж кивнув.

— Чому на катафалку номерні знаки Осло?

— А, то Арунсен людям в очі туман пускає. Купив машину в столиці, тож гадає, що тим вона краща.

Лея стояла на церковних сходах поруч із високим русявим чоловіком. Гурт людей, які бажали висловити родині небіжчика своє співчуття, швидко розсмоктався. За мить до того, як від’їхав автомобіль із труною, Лея голосно мовила:

— Що ж... усіх запрошуємо до нас на каву! Дякуємо всім, хто прийшов, і щасливого повернення додому тим, хто до нас не приєднається.

Мене вразило відчуття вже баченого, коли я дивився, як вона стоїть поруч із тим чоловіком на сходах, ніби то якась знайома мені картина. Від пориву вітру високий чоловік трохи сахнувся вбік.

— А хто то стоїть поруч із удовою? — запитав я свого співрозмовника.

— Уве? Він рідний брат небіжчика.

Звісно! Весільна світлина. Її либонь зробили у цьому самому місці, на сходах церкви.

— Близнюк?

— Близнюк, і геть у всьому, — підтвердив старий. — То що, ходімо на каву з тортом?

— Ти не бачив Маттіса?

— Якого Маттіса?

Отже, їх тут більше, ніж один.

— Ти маєш на увазі Спирто-Маттіса?

Отже, таки один у своєму роді.

— Він сьогодні, щонайпевніше, на весіллі Мігаля у Чеавчагеаді.

— Перепрошую?

— У долині Транстейн, там, де камінь Риб’ячого жиру, — показав він у бік, де я, пригадалося, бачив мол. — Там, де поганці вклоняються своїм нечестивим ідолам, — здригнувся він від огиди. — То що, ходімо на каву?

Запала тиша, в якій, мені видалося, я чую барабани, музику. Гамір. Пиятика. Жінки.

Я обернувся і побачив, що Лея йде у бік свого дому, тримаючи за руку Кнута. Брат небіжчика і решта людей мовчазною процесією йшли за ними дещо на відстані. Я облизав свої губи язиком, досі пересохлим зі сну. Від переляку, якого я недавно зазнав. Від випитого самогону, можливо.

— Трохи кави зараз не зашкодило би, — сказав я.

Будинок здавався геть інакшим зараз, коли він був повен гостей.

Я, киваючи, проштовхувався крізь тлум незнайомих людей і бачив невисловлене запитання у поглядах, якими вони мене проводжали. Решта, схоже, всі знали одне одного. Я знайшов Лею на кухні, де вона нарізала торт.

— Моє щире співчуття, — сказав я їй.

Вона подивилася на мою простягнуту руку і переклала ніж у ліву. Нагрітий сонцем камінь. Твердий погляд.

— Дякую. Як тобі ведеться у лісовій хатині?

— Добре, дякую, я саме повертаюся туди. Я лише хотів висловити співчуття, бо не встиг цього зробити у церкві.

— Ульфе, не треба йти отак нараз. З’їж трохи торта.

Я подивився на торт. Я не полюбляю тортів. Ніколи не полюбляв. Моя мати казала, що я — нетипова дитина.

— Так, гаразд, — погодився я, — дякую.

Позаду нас утворилася юрба, тому я взяв тарілку з тортом і вийшов у вітальню. Зрештою, я опинився коло вікна і, дещо збентежений інтенсивністю німої уваги до своєї особи, втупився у небо за вікном, ніби непокоячись, чи не збирається на дощ.

— Господь благословен.

Я обернувся. За винятком срібла на скронях, чоловік переді мною мав її чорне волосся. І її твердий щирий погляд. Я не знав, що відповісти. Повторення його «Господь благословен» видалось би фальшивим, а просте «Привіт!» — недоречно неформальним, майже зухвалим. У результаті я пробелькотів стандартне «Добрий день», попри те, що таке не дуже відповідало нагоді.

— Якуб Сара, — представився він.

— Гульф... Е-е, Ульф Хансен.

— Мій онук сказав, що ти розповідаєш анекдоти.

— Він так сказав?

— Але він не зміг пояснити мені, яка твоя професія. Чи що привело тебе сюди, в Косунд. Тільки те, що у тебе зараз гвинтівка мого зятя. І що ти не віриш у Бога.

Я знехотя кивнув — таким чином, що мій жест не був ні підтвердженням, ні запереченням, а тільки показував, що я почув сказане, — і відкусив чималий шматок торта, щоб забезпечити собі кілька секунд на роздуми. Я жував і кивав.

— І мене це не обходить, зрештою, ні те, ні те, — повів далі Якуб, — ані те, скільки часу ти думаєш тут пробути. Натомість я можу наочно переконатися, що тобі смакує мигдальний торт.

Він пильно подивився мені в очі, і я зробив зусилля, щоби ковтнути. Тоді він поклав руку мені на хворе плече.

— Запам’ятай, юначе, що милість Божа безмежна. — Він зробив паузу, і я відчував, як тепло його руки проникає крізь тканину у мою шкіру.

Він усміхнувся і пішов геть, до іншого гостя, і я по­чув, як вони обмінялися привітанням «Господь благословен!».

— Ульфе?

Мені не було потреби обертатися, щоб упізнати голос.

— Бавмося у таємні хованки!

Він дивився на мене дуже серйозно.

— Кнуте, я...

— Прошу тебе!

— Гм... — подивився я на залишки торта. — Що таке таємні хованки?

— Треба ховатися так, щоб ніхто з дорослих не здогадався, що ти ховаєшся. Не дозволяється бігати, або кричати, або сміятися, і не дозволяється ховатись у безглуздих місцях. Ми так бавимося на парафіяльних зібраннях. Це — чудова гра. Цур я перший іду шукати!

Я роззирнувся навсібіч. Крім Кнута, дітей тут не було. Він сам на батьковому похороні. Таємні хованки. Чом би й ні?

— Я рахуватиму до тридцяти трьох, — прошепотів він. — Від цієї миті.

Він обернувся обличчям до стіни — так, наче роздивляється весільну світлину батьків, а я, поки там що, поставив свою тарілку, тихцем вийшов із кімнати і проминув коридор. Зазирнув на кухню, одначе Леї там уже не було. Я вийшов надвір. Вітер посилився. Я обійшов навколо старого автомобіля. Від пориву вітру кілька крапель дощу вдарили у вітрове скло. Я повернув за будинок. Прихилився до муру під прочиненим вікном майстерні. Закурив цигарку.

І лише коли вітер на мить ущух, я почув із вікна голоси:

— Уве, відпусти! Ти випив і сам не знаєш, що верзеш.

— Леє, не треба опиратись. Ні до чого затягувати жалобу, Уго цього не хотів би.

— Ти не знаєш, чого хотів би Уго!

— Зате я знаю, чого хочу я. І завжди хотів. І ти теж цього хочеш.

— Уве, зараз же відпусти. Інакше я кричатиму.

— Так, як ти кричала тієї ночі під Уго? — Хрипкий п’яний сміх. — Ти багато сперечаєшся, Леє, але кінець кінцем ти поступаєшся, слухаєшся чоловічої волі. Як ти послухалася Уго і як ти