Стефанія Лін - Завоюй мене, Стефанія Лін

— Побачимось.

Киваю. Щось бурмочу, сама не розумію слів. Тікаю додому. В безпеку. У зону комфорту. Проте, пальцями торкаюся щоки, відчуваючи смак хлопчачих губ. Серце робить кульбіт, а губи не дають припинити усміхатися. Примарна надія, що я йому сподобалася, в думках з'являється. Шепоче, танцює, співає про це. Не дарма ж поцілунок зоставив? Біля озера знайшов, але там було темно. В машині він чітко бачив яка я, отже, реально могла сподобатися? Я? Проста, звичайна… У моїй зовнішності нічого цікавого. Ніс кирпатий, губи надто пухкі, очі, як на мене, великі, шкіра бліда. Худорлява, мала, тонка… Ніяка. 

У квартирі тихо. Дідусь спить, тож шмигаю у кімнату до себе й одразу лягаю спати. На ранок ледве прокидаюся. Голова болить, у скронях пульсує. Враження, що вночі я випила щонайменше кілька бочок алкоголю. Змушую себе встати з ліжка, врешті-решт, роботу ніхто не скасовував. Моя крамничка не має вихідних. Та і, не втомлювалася я там ніколи. В радість було там бути. 

Дідусь зустрічає на кухні, простягає мені чашку з кавою. 

— Ти запізнюєшся, — бачу, смішно йому, що навіть світло б'є в очі після ночі. 

— Це все Павлуша, — буркаю не припиняючи хмуритися, випиваю одним махом каву і мчу одягатися.

— Хто тебе привіз? — в спину лунає питання.

Змахую рукою, мовляв, все це неважливо. У ванній вмиваюся холодною водою, швидко зав'язую волосся у хвіст. Пасма в'ються, хвилями навколо обличчя лягають. Хитаю головою — бліда. А очі то які…жах. Під ними синці. 

Підплигуючи на місці застібаю джинси та намагаюся одночасно взутися. Дідусь вже не ховає лукавого погляду. Сміється з мене.  Схопившись за дверну ручку, відмикаю двері й застигаю ошелешена. Озираюся на дідуся. Знову на хлопця. Маріан. Стоїть, такий красивий, усміхається, карими очима вивчає кожний міліметр мого обличчя. Ніби це нормально і звично. Ніби потрібно так. 

Замість вітання завзято лунає:

— Я знав, що тобі знадобиться допомога. Ти запізнилася. Марку вже доклали.  — Я все ще розгублено кліпаю. А він продовжує говорити. — Брат їде по тебе. 

— По мене? — тільки й бурмочу. Слова чомусь забувати починаю. 

Маріан усміхається ще ширше, демонструючи красиві зуби. 

— Якщо пришвидшишся, то ми його обженемо і приховаємо сліди нашого злочинного обману. 

— Йди, — дідусь регоче чомусь, вкладає у руки сумку і виштовхує за двері, ледве не в обійми Данте. 

— Добре, — лепечу. 

Я не готова до такої активності сьогодні. Враховуючи, що алкоголь і я, не знайомі так добре, як в інших людей, тож мені просто паршиво, до бажання спати цілий день.

Маріан іронічно розповідає, що не варто було перебирати вчора, та я мовчу. Саджає у свій джип й рве з місця. За кілька хвилин ми вже біля крамниці, щоправда, від швидкої їзди мене нудить, тож доводиться вибігти на вулицю й мчати за будівлю “Book I”. 

Маріан опиняється позаду. Подає пляшку з водою.

— Вибач, — промовляє.

Роблю кілька великих ковтків.

— За що?

— Потрібно було їхати повільніше.

— Сама винна, — зітхаю.

Простягаю воду хлопцю, та він каже, щоб собі залишила. Не встигаю і кроку зробити, біля нас опиняється Марк Данте.  Стоїть неподалік, тримається на відстані.  Спостерігає. Складно сказати, що відчуває. Вигляд має бездоганний. У коротких рукавичках зі шкіри, в чорних штанах та білій сорочці, на плечі накинуте стильне пальто. В погляді сирени холод, губи стиснуті. Він, наче гроза, наблизився й очікує.

Навіщо я взагалі вивчаю його реакцію? Мені байдуже, яка вона. 

— Залиш нас, — наказує старший брат. Маріан навіть не смикається, і у його бік не дивиться, лише на мене. 

Не знаю, що на моєму обличчі, проте дивно, що молодший брат не йде. Чому не йде? Переводжу погляд на Марка, потім назад. Напруження хвилями тіла торкається, кістки зминає. У повітрі  іскрить від емоцій. 

— Мені ще раз повторити? — крижаним тоном запитує Марк. 

Лише тоді Маріан дивиться на нього. Повільно повертається, попередньо підморгує мені,  всміхається, але там немає і краплі тієї щирості, що була до. Це так дивно…

— Звільниш її? — питає сухо.

Марк смикається. Кутики його губ вигинаються у подобі посмішки. Нагадує вищир монстра, в якому навіть краплі світла немає. Тремчу. Тіло бринить від напруги, серце галопом несеться кудись. Стискаю пальці у кулаки, інакше не вдається тримати себе у нормальному стані. Та і, нормальний стан був вчора, сьогодні почуваюся відверто паршиво.

— Маріан, — тихо прошу. 

Хлопець повертається до мене. В карих очах спалахує тепло. Чому? Я… я не розумію. 

— Хочеш, щоб пішов? 

Киваю. Не можу говорити. Горло стискає від напливу емоцій. Вони знову суміш різних спецій, в яких не розібратися. 

Брат Марка киває у відповідь. Здається. Демонструє, що краще послухає якусь там Сабріну, ніж Марка. Спокійно йде, завертає за будівлю, ми залишаємося удвох. Вдихаю глибоко. В очі Данте дивлюся.

— Перепрошую за запізнення, — чесно промовляю. Зізнаюся, хоч він і сам знає все. Просто...так правильно буде. 

Чоловік вигинає брови. Здивований? Чому? Він не може звільнити мене, його зобов'язали тримати на роботі протягом року.  Лише я сама можу піти. Він не знає, що до роботи я ставлюся відповідально, але знає, що я не піду. Не піду, бо ця крамничка моє життя. Можна було не перепрошувати, проте…не у моїх правилах бути свинею. Я запізнилася, мене лише вчора теоретично прийняли. Тож…винна. 

Злегка схиляє голову. Крок робить, в очі зазирає. Уважно так, в душі порпається, не інакше. Перебирає кожну її частинку, уламки сортує, а я їх ніяк не впорядкую. 

— Не рекомендую користуватися власним статусом, до яких зобов'язало мене місто. — спокійно, лаконічно, байдуже. Ніби думки прочитав.

— І не планувала, — видихаю.

— Також не рекомендую зв'язуватися з Маріаном. Пошкодуєш.

Тепер моя черга вигинати брови.