Мирослав Лаюк - Світ не створений

на бордюр. В одному з рядів біля могили було більше букетів, ніж деінде — квіти переважно червоного та білого кольорів.

Серце Шопена похоронене в костьолі Святого Христа навпроти Варшавського університету, а решта тіла спочиває тут, в Парижі. Інну раптом осяяло: як же це вона йде до Нестора Івановича Махна, батька українського анархізму, і без квітів? У польсько-французького композитора букетів було аж задосить — на всіх українських національних героїв вистачило б, причому героїв за різними версіями — від соц- до нацреалізму, а також інших груп та відгалужень. Тому Інна витягла гіацинт з вазочки Фридеріка Шопена й швидко пішла уверх, не по дорозі, бо по нормальній стежині після такого гріха не ходять. Інна простувала звідти швидко — а що як її побачить екзальтований поляк і вирішить, що це наруга? Шпортаючись об плющ і коріння, вона ледь не падала. Усі ці рослини внизу, як набридливі кішки, плуталися, не давали йти.

А може, не варто було брати квіти з могили людини, серце якої в одній країні, а решта тіла в іншій? І чи тепер не обваляться на неї всі прокляття сусіднього народу, а також духу музики, з якого народжується трагедія? Інна не вірила ні в один забобон, але з дзеркалами завжди поводився уважно, а також не сідала в тринадцяті вагони. У дитинстві Інна, бавлячись, ходила повз недобудований паркан, де із бровки що два метри вилазили труби, і казала собі: якщо вкладуся у два кроки на один прогін, то завтра тут знайду чорний чемодан з мільйоном доларів. І вона розтягувала ноги, як могла, роблячи ці неймовірні два кроки на два метри, інколи навіть залишалися запасні сантиметри. Тому чорний чемодан від цього мав ставати ще ймовірнішим. Якщо зробить лиш два кроки — батьки не сваритимуться. Якщо зробить лиш два кроки — мама не питиме. Якщо зробить лиш два кроки — стане пташкою і полетить, куди хоче…

Вдалині Інна побачила бороданя з величезною фотокамерою. Той напружено лежав на порослому мохом надгробку. На кам’яному дашку невисокого склепу з двох боків сиділи дівчата в самій білизні, крізь яку людина з добрим зором могла роздивитися все решту. На двох сусідніх склепах стояли ще двоє молодиків — один з прожектором на штативі, а другий зі світловідбивачем.

Інна підійшла ближче й сіла на іржавий парканчик. Під деревом неподалік говорили між собою ще дві дівчини, зовсім одягнуті. В одної була схожа на гетьманську булаву щітка в руках, в іншої — косметичка. Фотограф кричав на хлопця зі світловідбивачем, а моделі, знуджені, поправляли ліфчики. Потім він закричав на дівчат, щоб не чіпали бретельки, бо на тілі залишаються малинові, як патьоки сиропу, пруги.

Тут з-за рогу вийшли дві літні жіночки — у попелястих куртках, одна з маленькою собачкою за пазухою — виднівся лише кінчик носа, тому породу вирізнити було важко. Вони, побачивши цю групу, одразу загаласували. Фотограф перемикнувся з дівчат на бабусь. Візажистки-перукарки байдуже курили голуази й струшували попіл на могильні плити й плющ. Одна з моделей щось сказала жіночкам, ті махнули своїми французькими руками й пішли геть. Коли дами зникли за склепами, дівчата в білизні пирснули сміхом.

…Вісім років тому Інна була на місці цих дівчат — але в Будапешті, де вона на цвинтарі знімалася у фотосесії для місцевого бренду. Дівчина тоді зголодніла, і їжу їй принесли просто на гробівці. Інна також згадувала, як десять років тому вона вибігла з метро, ішов дощ, вона не мала парасольки, вона запізнювалася на кастинг. Інна встигла, і її відібрали, однак потім через пневмонію вона таки не змогла взяти участі у проекті. Але за всю модельну кар’єру дівчина все ж мала десятки фотосесій і показів… Інна випадково познайомилася з художниками, швидко стала своєю. А потім поступово, рік за роком, відчужувалася від світу моди й стала contemporary artist-ом.

Устаючи з парканчика й обтрушуючись від іржі, Інна побачила на плиті чужої могили вкрадений у Шопена гіацинт, про який зовсім забула. Зрештою, вона повернулася назад на червоно-білу могилу й поставила рослину туди, звідки взяла: хай квітка буде з тілом, якому первісно була принесена, хай вона замістить йому серце.

Біля крематорію з двома схожими на ніжки табурета трубами вишикувалися п’ять машин. Поблизу — двоповерховий колумбарій з тисячами табличок. Без інтернету Інна ніколи б не знайшла те, що шукала.

Дівчина прийшла вчасно. Тисячі імен на чорних, білих, червоних, зеленавих плитах, біля деяких — невеличкі вазочки для квітів. На таблиці Махна номер 6686 — його портрет. Дивно, що ніхто досі не замалював вісімку, а так — нічого особливого. Хіба ще написи кульковою ручкою «Слава Україні! — Героям слава!», значок анархізму і гасло «Смерть буржуям». Зовсім поряд на землі — балетні чешки, а над ними — табличка Айседори Дункан, засновниці «вільного танцю», можна сказати, основоположниці «анархічного танцю», танцю поза правилами. Як вони з Махном тут гарненько заримувалися! Айседора, до речі, померла через те, що під час поїздки в автомобілі її шарф заплутався в колесі й задушив свою власницю, ніби зла заздрісна подружка, що нарешті знайшла добрий момент. Смерть у своєму танці теж добре зімпровізувала.

Ніхто не приходив. Інна зауважила, що таблиця Айседори встановлена дуже вдало — біля самої підлоги, тому тут так зручно складати всякі свічки, квіти й інші ритуальні предмети. Інна, піднявши з землі засохлу брунатну троянду, відламала бутон і спробувала забити в проміжок між стіною й табличкою Махна. По надгробній таблиці, не остерігаючись світла, пробігли дві мокриці.

І вже зібравшись іти геть, Інна побачила власника вчорашнього голосу:

— Вітаю вас! — сказав старий чоловік, низенький дідусь.

— Вітаю. Я Інна!

— Клод. Вибачте, запізнився добряче: мене намочив зі шланга поливальник квітів — довелося повернутися додому, щоб перевдягнутися.

— На жаль, через п’ять хвилин мушу йти — маю відкриття виставки.

— Даруйте, не зрозумів. Ви художниця?

— Так. А ви?

— Я у вас не заберу багато часу. Тут маю теку із зошитами. Цей рукопис залишив 1946-го року ваш прадід Олексій.

— Я нічого про нього не знаю.

— Не дивно. Він вибрався з України ще 1921-го, а 46-го зник взагалі, залишивши цей рукопис.

— А хто ви йому?

— Олексій жив певний час у своєї мами, яка тут одружилася з французом. Дітей Гренуй з Тамарою Макарівною не мали, то я їх на схилі літ доглядав. Вони мені квартиру заповіли, а з нею — і цей рукопис.

— А чого вони з прабабою розсталися?

— Боюся, що не скажу нічого такого, чого нема в цій теці.

— Вибачте, не можу прийняти ваші папери.

— А хто може?

— Залиште все у себе.

— Але чому?

— Це мене зовсім не стосується. Не хочу більше минулого.

— Але ви