Мирослав Лаюк - Світ не створений

— Це було помилкою.

Будівля галереї з роботою Інни стояла на березі водоканалу Сан-Мартен у колишньому приміщенні для ремонту суден. Стіни розсіювали погляд красивими й не дуже графіті та муралами. Лунала музика, наче засунути голову в каструлю і цінькати. На трубі біля води сиділа купа по-мистецьки налаштованих людей. Здалеку вони нагадували стелажі в магазинах одягу під час розпродажів.

Кураторка виставки якраз говорила вступне слово — як одна з мисткинь змінила об’єкт в останній момент, а це стало для кураторки спочатку справжнім жахом; вона навіть думала про те, аби звертатися до юристів. (Смішки в залі). Однак, продовжила дама, вона, на щастя, довірилася художниці, адже ця робота — просто неймовірна річ.

Галереєю блудили естетично стурбовані люди, роздивлялися роботи, балакали. Не звиклій до сучасного арту особі було б важко прийняти таке мистецтво, хіба визнати дещо цікавим, однак ніяк не красивим. Значна частина робіт полягала в комбінуванні різних будівельних матеріалів — скла, пластику, дощок, піску, руберойду — специфічно складених, скручених, склеєних і розкиданих. Так само — дивні погано зняті, навмисне погано зняті, відео. На одному — дрібненька, як монета найменшого номіналу, ошатна жіночка з ріденьким хвостиком волосся. Вона спочатку кілька секунд нав’язливо дивилася в камеру, а потім плювала у руки. На іншому — руда дівчина просто стояла й нічого не робила, хіба час від часу здригалася. Ще один чоловік, хіпстер бородатий, повторював одне й те ж слово і кривлявся, а також прикладав до скронь справжні свинячі вуха. На стінах, крім імен і назв, були розлогі пояснення до робіт — без цих коментарів ефект роботи зменшувався наполовину. Інна перекидалася словами з кураторкою, а та, зробивши серйозний вираз обличчя, відпрацьовано похитувала головою — як іграшкова собачка в кабіні далекобійника. Помітивши Ежена, Інна помахала йому, а коли він підійшов, відрекомендувала свого хлопця тій кураторці, яка одразу ж віддала йому всю увагу.

Робота Інни — це та, що змінена в останній день, це про неї під час виступу говорила кураторка. До стіни був прибитий щит, схожий на дошку оголошень на якомусь заводі чи в під’їзді. Зверху французькою на білій дошці писало слово «Загублене», а посередині прибитий цвяшок, на якому висів браслет — простенька розірвана золота нитка. Тобто простенька розірвана золота нитка, нещодавно знайдена в унітазному бачкові київської квартири. Тобто простенька розірвана золота нитка, що належала Інниній мамі, а тепер галереї або ще комусь (треба почитати контракт).

Тоді як Інна розповідала щось Еженові біля своєї роботи, кураторка знайшла новий об’єкт для флірту, аж поки до неї не підбігли оператор і журналістка з мікрофоном.

— Чому всі знімають кураторку, а не художників? — питав Ежен.

— Щоб стати їм цікавим, треба вміти перетворювати воду на вино.

— А вона перетворює?

— Ти ж бачив: багато з цих робіт — лайно. Вона вміє перетворити їх на гроші.

— Ну, мені всі роботи, крім твоєї, — треш.

— Це тому, що ти мій Ежен і мусиш любити моє. Загалом — тут є й цілком стерпні об’єкти, повір. І взагалі — нам треба йти на концерт, тому швидко вимітаймося звідси.

Однак Інну перехопила журналістка і поставила їй запитання. Інна й не встигла щось сказати, бо голос кураторки все зупинив:

— А зараз буде перформенс…

Інна рвучко потягла Ежена на двір, до каналу. Коли ж люди, впізнаючи її, щось казали, вона вдавала, що не чує і нікого не бачить. Однак працівник галереї схопив її за руку й не відпускав:

— Інно. Тут якийсь чоловік попросив передати вам цю теку.

На сцені витворявся безлад — Ежен чув, як трясеться під ним дощата підлога, скидаючи рештки фарби. Шість дівчат із замальованими білим гримом обличчями й великими очима, щоками та губами — грали на всеможливих інструментах і співали всеможливими голосами. Серед номерів цього гурту з України — композиція про стару жінку, яка, самотня, втомилася жити, а потім всіх прокляла до сьомого коліна. Після та жінка ставала наче й не жінкою, а всіма жінками одночасно, ставала ніби цілою країною, хоча важко пояснити, яким чином всіма покинута стара може бути країною — однак ця аналогія виникала на тих рівнях сприйняття, де нічого нікому не треба пояснювати.

Після концерту вони сиділи біля мосту Олександра ІІІ й пили з горла піно нуар. Поряд підлітки з кольоровим волоссям каталися на вкраденому в супермаркеті візку. Малі махали димовими кольоровими шашками — все повітря було наповнене піротехнічним запахом і кармінним кольором диму. Інші молоді й старші люди — трусили люмінесцентними лимонними паличками, підкидали вгору.

— Ця тека, яку мені передали після виставки, остаточно переконала, що тобі треба поїхати зі мною на батьківщину.

— З тобою?

— Добре, не буду тягнути: я вирушаю до України, назавжди, — і вона подивилася йому в очі.

— Там війна.

— Я — їду.

— А як же все?

— Що все?

— Ну, твоє мистецтво.

— Якщо мистецтво залежить від конкретних кордонів, то це не мистецтво.

— Дуже пафосно, навіть шаблонно й вульгарно звучить.

— Пафос, штампи й несмак теж бувають правдою, — і вона відвела свій погляд, щоб більше ні разу не зазирнути в його зіниці. — Ежене, я хочу дивитися на життя — як на щось живе: хочу замовляти вино в «Café de Flore» по-справжньому, дивитися на Ротко в музеї Пампіду по-справжньому, не як туристка, на метелика на бордюрі біля Сени, на карету серед бульвару Бонн-Нувель — по-справжньому. Але справжності нема. Для мене вона не тут. Її не може бути, коли все — обгорнуте поліетиленом, я не маю права знімати цю плівку, розумієш?

— І що ти там будеш робити? Що ти робитимеш в Україні?

— Мене запросили в один проект. Разом з Олександрою — пам’ятаєш ту мою подружку з Франківська, з якою ми розтрощили санаторій? Я щойно на концерті нарешті придумала концепцію власної роботи…

— Добре, — перебивав її Ежен. — Мушу запитання поставити таким чином: а як же я?

— Тебе планувала взяти як помічника.

— У мене до мистецтва руки криві.

— Мистецтво вимагає зовсім не рук. Воно ніколи й не вимагало, якщо не брати до уваги кілька винятків. Мистецтво вимагає тебе як людину, тебе як матеріал.

— Узагалі не розумію, що ти говориш.

— Уміти малювати — це дуже просто. Я, наприклад, вмію: легко намалюю ідеальне коло, за десять хвилин олівцем нарисую твій детальний портрет, як он ті мужики, — і вона показала на ряд вуличних художників, що нудилися вдалині, чекаючи клієнтів. — А от розкрити через щось себе, через щось незвичне, недекоративне, чесне — це завдання.

— Як скажеш. Але я все одно в цьому нічого не шарю.

— Ти мені потрібен як водій, охоронець, асистент і так далі. Об’їду частину України та досліджу, коротко