Мирослав Лаюк - Світ не створений

кажучи, історію мами — від Івано-Франківська до Лисичанська, де живе тітка Галя, де мама жила, коли мене народила.

— Хіба не все зрозуміло?

— Колись розповім тобі історію повністю. Але ти ще не готовий. Відповідаю на твоє запитання: мені не все зрозуміло. Так само я мушу відшукати свого батька, не Сергія, а кровного, і з друзями давніми зустрітися…

Порожня пляшка від вина покотилася по сірому бордюрі. До Інни й Ежена підійшов бездомний і загаласував. Але Інна на нього не зважала, Ежен тим більше. Бездомний пройшов далі, а потім зупинився і помахав їм рукою, як британська королева.

— Я не поїду, — дивився Ежен на Сену.

— Чому?

— Бо твоя країна — мов той концерт, на якому ми щойно були, як ці виконавиці та їхні композиції на сцені.

— Прекрасні?

— Хаотичні, непередбачувані.

— Тобто живі.

— Тобто вони мене злякали.

— Як же я могла тебе любити?!

Вона встала.

— Я залишила в машині теку. Заберу її — і піду.

Коли він розкрив дверцята «BMW», дзявкнула леон бішон.

— Ого! А ти тут, Жозефіно? Думала, що він залишив тебе удома. Тобі тут, певне, нудно. Глянь, що в мене є, — і показала браслет. — Зв’язала його ниткою. Я викрала цей предмет з галереї зі своєї ж роботи. Ну, це теж можна назвати мистецьким актом…Глянь — старий дуже немодний браслет — тобі подобається? Бо мені — дуже.

Потім вона взяла до рук коричневу теку й пішла з нею в найближче кафе. Офіціант приніс їй коньяк. Дівчина подивилася вгору: дзеркальний верх відбивав низ — унизу Інна тягнула за зав’язку, а потім виймала з теки кілька тонких зошитів з історією прадіда Олексія і прабаби Аліни.

Комета Свіфта - Туттля (1918)

Зошит 1. Залпом випив склянку полуничного компоту. А здалося, що випив сам себе. Краще б я збрехав, що нездужаю, і не був тут. У моменти найбільшого співчуття власній персоні й найглибшого притлумлення совісті доходило навіть до спроб виправдати вчинок доктора Скорського. Великий лікар і чесна людина — спромігся на моїх очах зробити чи, точніше, розпочати робити те, на що я не зміг знайти прийнятної реакції. Такої реакції, аби потім не зненавидіти себе за бездіяльність. Три місяці до цього випадку ми оперували пацієнта разом з професором Білінським. Скорський розказав, що коли вони з Білінським навчалися в Першій гімназії, у другого виходило особливо красиво писати цифру два, з майстерним ідеально еліптичним округленням внизу. Скорський дуже хотів так уміти, але не міг — тобто заздрив. У моменти пошуку раціональних причин доходило до того, що я мотивував вчинок цього білобородого чорта через таку бредню. Надіюся, психологія чи психіатрія, які розвиваються тепер швидко, скоро знатимуть, як називати предмет моїх сум’ять. Однак факт розкладання особистості наразі був безсумнівним.

То йшли перші дні серпня. Легко визначити час, бо тоді саме говорили про замах есерів на фельдмаршала Ейхгорна. Ми обідали в домі уже згаданого професора Білінського. Крім політики й Америки, з якої нещодавно повернувся зять господаря дому, розмовляли здебільшого про нового пацієнта Кирилівської лікарні. Його ім’я належало до списку досить знаних серед київської фінансової еліти, а його хвороба була з тих, про які говорять не на людях і пошепки. Білінський мав талант точно вгадувати недуги, спеціалізувався ж на репродуктивних функціях організму. Останні роки він займався хворими на венеричні захворювання, але охочими до продовження роду. Професор на днях перестав надавати лікарські послуги через вже занадто широкоамплітудний тремор кінцівок. При нас він дуже обережно брав до рук ложки, виделки й ножі та низько нахиляв голову до тарілки. Час від часу Білінський позирав на служницю, аби, раптом що, вона прибрала розметані шматочки огірка, патьоки гречаного супу й розшаровану курятину.

— Як справи у вашого батька? — питав Скорський у служниці, імені якої не зможу згадати, навіть якщо зазирну в глибини пам’яті. — Як його багатостраждальний ніс?

(Скорський колись випадково вилікував тата служниці, тестуючи новий метод відновлення хрящової тканини після ураження трепонемою, привезеною з найдешевших європейських борделів).

— Пити кинув — каже, що більше не може, — відповіла, ну, припустімо, Марія.

— У його віці небезпечно змінювати звичний спосіб життя.

— Тобто хай і далі п’є?

— Хай!

— При всій повазі… але упаси Господи!

— Що, колотить вас з матір’ю? Краще б він бив ту австрійку чи француженку, від якої у штанах квітник привіз — чи не так?

Служниця, молода дівчина з приємним, хоч трохи грубуватим лицем — як аґрус з цими ледве помітними волосками — забрала посудину з-під голубців з грибами й вийшла. За нею поперся й Білінський, щоб подивитися, чи все гаразд у його внучки, яка гралася ляльками в сусідній кімнаті. Проводжаючи поглядом старого, я зафіксував у голові думку, що останнім часом у цьому місті ми говоримо про любов тільки в аспекті її негативних наслідків — венеричні захворювання, аборти, неврози… Коли гупнули двері, Скорський нагнувся над столом, ніби поклонився портретові діда Білінського, генерала, що брав участь у війні з Наполеоном і чий лик прикрашав тепер цей дім. Скорський простягнув руку і вхопив зелено-червону пачку американських цигарок «Lucky Strike», заховавши у кишеню штанів — тобто укравши! Укравши — ні столове срібло, ні єгипетську статуетку кішки, ні футляр для пенсне, а — сигарети, майже їжу!

Він, на щастя, не подивився у мій бік. Хотів би я думати, що цей чоловік ховав від мене очі, але — він просто не подивився у мій бік. А я, на щастя, не мав часу, аби відреагувати — зайшла служниця, котра помітила, як Скорський здригнувся. І, припустимо, Марія одразу ж глянула на край столу, де не було пачки з написом латиницею — ця дівчина з тих, котрі помічають усе. Перед цим я старався більше нічого не їсти, щоб не перевантажувати шлунок. Однак зловив себе на тому, що за останні хвилини витягнув майже всі мигдалеві горішки з мідної мавританської мисочки.

Служниця, ніби нічого не побачивши, віднесла брудний посуд. Звісно, Марія не мала права щось помічати. Вона не могла помічати після того, як її батька врятував Скорський. І тепер, зауваживши, як лікар, наприклад, убиває немовля чи підпалює будинок міської управи, вона мовчала би.

Коли ми прощалися у передпокої, з’явилася внучка професора Білінського у таких великих бантах, що того полотна б вистачило на обмотування пацієнта з цілковито пошкодженим тілом. Вона перед цим з вікна показувала своїм лялькам щурів, що клубилися у дворі, а тепер стояла, бринькаючи пальчиком по губах. Раптом янголятко тицьнуло у Скорського, ніби пронизало порося рожном. Коли всі звернули на неї увагу, мала запищала.

— Базя-базя-базя-базя!

— Що сталося, Надійко?

— Базя!

— Де базя?

— У дяді!

Білінський