Мирослав Лаюк - Світ не створений

втупився питально в Скорського, у якого прямокутно випирала кишеня штанів.

— Ти помиляєшся, подарунок твого тата, який він привіз мені з Америки, на столі.

Дівчинка метнулася у вітальню:

— Базя в дяді!

Білінський так само перевірив за столом, поки ми стояли в передпокої. А я спостерігав, як моє зупинене серце лежить виплюнутим куснем неподалік штиблетів на паркеті, де жовті дошки нарешті переходили в коричневий візерунок.

— Зранку її батько тільки про ці сигарети говорив: там тютюн особливий — я ще не пробував. От вона наслухалася. Не знаю — вони десь ділися, потім знайдемо. Можете показати Надійці, що то не те, що вона подумала, аби мала заспокоїлася?

— Я? Ви мене перевіряєте?

— Ні-ні, що ви! Лише хотів…

— Що ви хотіли?!

— Нічого. Вибачте, то будемо прощатися? Навідаюся до вас завтра, огляну пацієнта. До побачення.

І, щойно служниця відчинила двері, мала підбігла до Скорського і повисла на кишені його штанів. Полотно зі стоматологічним скрипом розірвалося, й дівчинка впала разом з пачкою сигарет.

— Не знав, що ви почали курити, — єхидно кинув Білінський.

— Не маю ідеї, як це тут опинилося.

— Швидше за все, це чари!

— Мені важко пояснити, але я навіть не торкався до ваших сигарет.

— У Києві завжди були проблеми з усяким відьомством, темною магією! От ви й попалися на їхню вудочку.

— Не знущайтеся, будь ласка.

— Ні-ні! Це явно Вій вам завіяв.

— Професоре, я ще ніколи не потрапляв у таку дурну ситуацію.

— Може, у вас психічний розлад?

— Це розіграш? Агов, припиняйте!

— Ви мене знаєте: попереджаю вас: найближчим часом повідомлю про цей інцидент наше товариство.

— Нема слів…

— Ну, ви матимете трохи часу, щоб їх підібрати. Завтра у мене зустріч на кафедрі.

— Почекайте, — прошепотіла служниця.

— Не пхайся!

— Це я, це я підсунула доктору цигарки.

— Ти здуріла? Навіщо?

— Я… образилася, що він насміхається з моєї родини.

— Що за кретинізм? Чуєте, що вона каже? Ви справді не брали ці злощасні цигарки? Бо тепер мені доведеться заявити в поліцію на цю мерзотну дурепу!

Нарешті Скорський підвів погляд з геометрії паркету на очі служниці. Він заговорив лагідно й водночас докірливо:

— Як же ти могла! Боже-боже, справді, вдячність — це остання риса, за якою можна характеризувати рід людський.

Вони ще договорювали, а я стояв біля дверей, розмірковуючи: хочу чи не хочу, щоб просто в цей момент сюди забігли терористи та кинули бомбу, як у фельдмаршала Ейхгорна.

Зошит 2. Вигравши дві війни й одну програвши, пройшовши дванадцять країн, заразившись холерою й, на відміну від Чайковського та Гегеля, її вилікувавши, мій дядько Іван Григорович казав: аби що там було, найкраща ідея — це поїсти, найкраща їжа — десерт, а найкращий десерт — плотська любов.

Кельнер приніс тарілку з нарізаною ковбасою. У кафе в підвалі готелю «Континенталь» ми куштували всі вина й бренді, які цей заклад міг запропонувати. Тут переважно засідали всякі митці — спочатку випивали й сквернословили, а потім, наче в них вселився дух апостола Павла, прорікали свої вірші.

— А покажіть-но нам ту славнозвісну серветку, — просив кельнера Марк, сидячи зі мною й ще двома нашими дружбанами за столом.

І офіціант приніс вишитий портрет дуже відомого співака, прізвище якого завжди забуваю — закінчується на «ський». Паралізована мама кельнера боготворила пісні зображеного нитками на полотні артиста. Вона й передала синові подарунок — а що як обожнюваний з’явиться у тім закладі.

— Кажуть…ський недавно був у Києві.

— Але до нас не заходив, на жаль.

Кельнер склав серветку і пішов доносити горілки за сусідній стіл.

— Ти ще не помирився з дядьком? — питав Марк.

— Ні, — відповідав я товаришам, яких, якщо розібратися, важко назвати друзями: просто зустрічаємося час від часу, аби випити й утнути щось дурне. — У його домі гуляти більше не вийде.

Якось дядько-цукрозаводчик, у якого я жив, повернувся з оглядин урожаю зашвидко — буряки помокли й загнили, а тут ще й застав таке. Пам’ятаю, як з дядька спав циліндр, а він цього навіть не помітив. Я просив хлопців спинитися, однак вони страшно там насвинили, загидили дядьків улюблений перський килим і пошкодили кілька мисливських трофеїв. Коротко кажучи, дядько в мені розчарувався й відправив жити в прибутковий дім на Костянтинівській. Я сподівався влаштувати таке ж у якомусь з домів моїх так званих друзів. Однак ніхто з них не кликав у гості. І коли я згадував цей випадок, то власна слабкодухість і нерішучість вбивали найбільше. Вбивав мій страх комусь відмовити й когось втратити, навіть нікчем. Вбивала моя ж сором’язливість. Я навіть у лазні перед іншими чоловіками соромився. Я з цим жив, з надією стати інакшим, набути хребта.

За сусіднім столиком хтось дуже голосно сміявся. То була вона, Аліна, а також трохи старша її товаришка й незадоволений молодик з тоненькими вусами, схожими на мишачі хвости. Я її десь уже бачив — таке не придумують — точно бачив: краєчок лиця, коли вона стояла в залюдненому великодньому Володимирському соборі, фрагмент чарівності, що звертає десь на Прорізній… Вона вже сфотографувалася для моєї пам’яті, ці образи вже забиті в голову — і від них не звільнишся. Я тепер не міг на неї не зиркати, не дратуватися від страшної нудьги в моєму товаристві, не біситися через неможливість цьому зарадити та не гнівитися від биття метеликів об лампочку, що відволікали моє споглядання, падаючи один за одним мертвими на підлогу.

— Це дочка металургійного царка пана Горовського. Вогонь, правда?

— Вогонь з домни!

— Кажуть, що вона анархістка.

— Ця мила дівчина?

— А чого ні? Через милих найбільші біди починаються.

— Які?

— Он, наприклад, знищення Трої.

— Може, її називають анархістка, бо анархістка в ліжку?

— Це, напевне, теж. Глянь на цю розплавлену породу в очах.

Мені було неприємно, що вони так про неї говорять — наче це тільки я міг робити з нею те, на що натякали хлопці.

— Звідки вона взялася?

— Нещодавно батько перевіз родину до Києва.

— Анархістка… Хто це придумав? — я обурювався. — ого не комуністка, наприклад?

— А той з нею, вусатий — це Льоня, син фабриканта Андрієвського, так що спустися на грішну землю.

— Та я не претендую. Навіть не знаю, що за птиця ця, як ви кажете, анархістка.

— Ага. Якби тут сидів фізіолог доктор Павлов, він би вже три кухлі слини з тебе наточив.

Я й справді не відводив погляд від сусіднього столика. І нарешті Аліна подивилася на мене. Вона подивилася на мене! Вона почала змагання поглядами, і я програв.

— Зараз будуть цигани! — сказав Марк, але я не реагував. — Агов! Цигани! — трусив він мені плече, трусив він пластроном, що той аж задерся.

За столиком Аліни стало