Мирослав Лаюк - Світ не створений

так добре осяював кожну заглибинку, кожне скупчення високої трави, що навіть сліпуватий міг знайти дрібні предмети — флягу, ножик, ріг козулі, мосяжну кульку. Але не рись.

— Може, вона десь в лісі злякана сховалася? — давала надію Адріана.

— Звірі йдуть вмирати туди, де їх ніхто ніколи не знайде — найнепролазніші хащі стають їхніми гробницями.

Лесьо знайшов Еліаса за слідами, єдиним, що лишилося від снігу: приплеснута замерзла вода розтавала останньою. Віденський гість лежав у тій печері, де хлопець ховав череп мамонта. Він під голову підклав масивний бивень і лежав, як святий Антоній у крайні моменти пустельництва — виснажений і вже покірний смерті. Його лихоманило, піт геть просочив сорочку.

— Ви вже по мене прийшли?

— Це я.

— Так! Забирайте! Ведіть мене по дорозі з сяйва! Прочиняйте мені двері, вже бачу вхід до собору святого Стефана.

— Агов!

Еліас озирнувся і, помітивши тільки череп мамонта, забубонів:

— Я знав, я так і знав…

— Еліасе, це я!

— О сяйво, дай мені нарешті того зілля, якого я на землі не зміг знайти.

Лесьо визирнув з печери й наткнувся на блимання червоної крапочки під Остричею.

Хлопець плеснув Еліаса по неголеній, аж почорнілій щоці, роздушивши кілька з сотень мурашок, що обліпили тіло. Той, схопившись на ноги, знову скрутився.

— Дуже ти зле виглядаєш…

І Еліас подивився на Леся з такою ненавистю, що Лесьо не прийняв її до уваги — надто вже недоречною вона тут була.

Загублене (2016)

На Пер-Лашез Інна приїхала з Еженом, своїм хлопцем, трохи затридцятирічним рудобородим парижанином родом з містечка на кордоні зі Швейцарією.

— Он там сто років тому з’їли мамонта, — казав Ежен, показуючи на вітрини, за якими сперечалися два молоді, але сиві чоловіки.

— Живого? — перепитувала Інна.

— Ага, у Булонському лісі впольованого. Його загнали в фонтан зі скульптурами та ліпниною і забили дерев’яними дрючками.

— Ну а як це — з’їли мамонта?

— У Сибірі знайшли замороженого звіра, якому було — не знаю, десять тисяч років, чи сто, чи мільярд — коротше, морожений. Того мамонта привезли в Париж і приготували в ресторані. Офіціанти засервірували стіл, гості всілися, білі хустинки почепили на груди. Потім їм принесли мамонта — стейки, рагу, тушкованого з трюфелями, з рогом єдинорога, під брусничним соусом…

— І гурмани вижили?

— Та вижили — чого ні.

— А смачний був?

— Як звичайне гниле м’ясо.

— Ти звідки це знаєш?

— Одним з гурманів був мій дід Федор, — і Ежен показав перстень.

— До речі, завжди не наважувалася тебе запитати, навіщо ти перстень цей бабський носиш.

— Коли дід помер, його прах у Швейцарії переробили на діамант — ось він.

— Тоді твій перстень не бабський, а дідівський.

— Інколи ти дуже цинічна.

— Та не перебільшуй. Це просто в тебе надто ніжне почуття гумору.

Ежен зупинив сьому «BMW» на бульварі Менільмонтан біля довгої стіни кольору світлого лабрадора-ретривера.

У Інни сьогодні відкривалася виставка. Не персональна, але теж серйозна. Вони саме поверталися з монтажу й мали ще кілька годин. Ежен поїде до стоматолога. У Інни в цей час на цвинтарі мала відбутися зустріч, якої вона не сильно чекала й хотіла. Але цього було замало, щоб її уникнути. В салоні та багажнику машини лежали перфоратор, фанера, скло, кілька пластикових ніг від манекенів та ще купа мотлоху для монтажу арт-об’єктів. Поміж усього цього біля Інни чемно сиділа схожа на фату леон бішон, час від часу безпричинно погавкуючи.

— Підеш зі мною? — запитала Інна в собаки.

Але Жозефіна відвернула мордочку.

— Ежене, не забудь, що після виставки ще йдемо на концерт, — гупнула дверцятами Інна.

[Поет Сен-Жон Перс, на відміну від Абеляра й Едіт Піаф, був похоронений у Провансі, а не на цім кладовищі. Він народився за 7000 км від Парижа на острові Гваделупа серед Карибського моря. Одного дня цей острів був затоплений, вода виграла в суші. Коли ракоподібні й молюски вже блудитимуть під дитячим ліжком поета, він переїжджатиме на континент. Його бібліотеку затопить. Морські гади борсатимуться між сторінок Флобера, Руссо і Вольтера, але не Бодлера, якого поет витягне з води й забере до Франції. Псевдонім Сен-Жон Перс, як стверджував сам автор, є спонтанний. Припускають, що він складений з імені римського поета Персія — сатирика, який ненавидів імперію Нерона. Інша ж частина — ім’я апостола Іоанна. Останній вважав Рим потворою, що втілює антиприродність, антиморальність і байдужість до тяглості у вічності. Рим — це Колізей, те, що принижує в людині людяність, що вбиває звірів і рабів, що апелює до звіра в людині. У нобелівській промові Сен-Жон Перс каже, що поет може бути рівним суперником цьому Римові: «Перед лицем ядерної енергії — чи вистачить поетові задля його мети простої глиняної лампади? Так, вистачить, якщо про глину згадує людина»].

— Ваше прізвище повторіть ще раз, — казав французькою голос з домофона квартири за адресою, вказаною на сторінці шість.

— А з ким я спілкуюся?

— То звідки адреса? — в голосі чувся старий чоловічий голос.

— З книжки поета Сен-Жон Перса.

— Повторіть.

— Книжка 42-го року, надіслана звідси в Україну, «Exil».

— Це ви, Аліно?

— Та ні, що ви? Це її правнучка.

Той голос ніби з’єднував не з живою людиною, а з кимось, хто на кожне запитання просто натискав кнопочку диктофона із записом давно сказаних слів — хитрою варіацією типових фраз.

— Може, поговоримо в зручніших умовах?

— Так, вибачте. Чи вийде вам завтра о 15.00 у колумбарії цвинтаря Пер-Лашез біля могили Нестора Махна?

Париж, могила Махна… А можна було вигадати ще безглуздіше місце?

— …Хай буде.

— До зустрічі.

— А чому саме там? І чому не тепер?

Але ніхто вже не відповів.

…Нащо це все? Ну, мала вона якихось далеких знайомих, а може, родичів. Ну, жили вони тут. Пошук таких осіб — завжди захопливий сюжет. Знайдені люди — це не люди, а цікаві історії. Інколи взагалі здається, що родичі й знайомі потрібні, аби тільки розказувати цікаві історії, прояснювати ситуації з історією твого роду, щоб ти міг краще розібратися в собі, збудувати власну оповідь. Але ж Інна це залікувала, вона сумлінно відходила необхідні години до психоаналітика.

На Пер-Лашезі склепи будували у вигляді міні-костьолів з колонами й усякою готикою, конструювали цілі ансамблі різноманітних скульптур. Тут — і чоловік із сильно натертою деталлю угорі штанів [герой-коханець Віктор Нуар, якого застрелили в 22 роки напередодні весілля]. Тут — і сфінкс, замащений жирними плямами від вицвілої помади [обцілована шанувальниками могила Оскара Вайльда]. Особливо на Пер-Лашезі любили давати прихисток всяким чоловікам з перуками у вигляді вермішелі швидкого приготування. Від генералів до суддів — усі з мівіною на голові. Інна давно тут не була. Це ж для туристів. Інна обходила алеї, піднімалася сходами, блудила між дерев, перестрибувала з бордюру