Мирослав Лаюк - Світ не створений

Еліас здригнувся від несподіванки й перекинув на землю те, що перед цим пересипав з бурої пляшечки на рівненький шматок кори. Він схопився і, затуливши одну ніздрю, спробував знюхати розсипане. Але нічого не вийшло — Еліас затягнув у себе купу пилу, хвойні голки й мурашок. Він кинувся злизувати розсипане, їсти його з піском. Але нічого не вийшло. Еліас подивився вовком на Леся й накинувся на нього, щоб душити великими ковшами долонь, довгими сухими пальцями:

— Сука! Ти сука!

Лесьо відштовхнув австрійця:

— Що з тобою? Здурів?

Еліас, трохи заспокоївшись, витерши рот, сів на землю і заскавчав:

— Це була остання доза.

— Доза чого?

Еліас впав на коліна й закинув голову назад, наче шия була розрізана і голову можна було закидати, як капюшон. Шкіра навколо його очей потемніла, вологе обличчя блищало під світлом місяця, як вода в бочці.

— Що з тобою?

— Замовкни!

— Еліасе, ти виглядаєш дуже зле!

— Кожне твоє слово мені як молотом у скроню.

— Треба повертатися додому. Тебе лихоманить.

— Ні, якщо зроблю ще хоч один крок не в напрямку Вілінської, то помру.

— Мені треба притягти додому Іванку. А завтра похорон діда.

— Їм уже не допоможеш.

— Якщо ми залишимо стару тут, тіло Іванки розтягнуть звірі.

— Хай мертві тебе більше не цікавлять.

— Ще розкажи, чим я маю турбуватися!

— Врятуй мене!

— Або ти йдеш зі мною додому, або здихаєш тут.

Зрубавши з ялини кілька великих гілок, Лесьо зробив з них ризи, на які вклав тіло двоюрідної баби, щоб тягти додому.

— Де дім Вілінської?

— Ти сам не дійдеш.

— Покажи мені напрям!

Вітер на кожній горі по-іншому пахне. Десь — чебрецем і щойно народженими соболями; далі — як вимиті руки; ще — грибами-рижиками; потім — хріницею з буряком і першою шлюбною ніччю. А на самій Остричі пахне йодом і рожевою сіллю.

Мільйони років тому тут усе було не так! Тут панував лише один запах — сморід підігрітого моря. Він стояв у повітрі, аж поки твердь не перекинуло, як коржик. На місці, де текла ріка, Матвіїха Григоращучка тепер у стайні доїть корову. Антось Рибарук сіє кукурудзу на дні колишнього озера, де жило чудовисько, що дихало сіркою…

Два роки тому.

Еліас тримає в руці невелику кармінну кулю. Коли він її трохи прокручує, то на сфері з’являється розетка. Людині з поганим зором може здатися, що студент біології Віденського університету тримає у руці серце.

— Що це? — питає Лесьо.

— Люди з релігійним мисленням вважають, що через цей фрукт з’явилося саме поняття кінця.

— Це фрукт?

— Колись це був єдиний плід, який не можна зривати. Дехто вважає, що гранат і є біблійним плодом з Дерева Пізнання.

— То це яблуко?

Еліас розірвав кулю, як маленьку голову, — і з неї посипалося коштовне каміння. Кілька самоцвітів впало на землю — і Лесьо кинувся їх піднімати. Але коли показав до сонця й дужче стиснув один з камінчиків, він пирснув соком в очі.

— Тут незвично пахне, — сміючись з Леся, зауважив Еліас. Йому тягло з боку струмка чимось в цьому місці неочікуваним.

— Нафта.

— Звідки ти знаєш?

— Маю добрий нюх. Можу розрізнити найтонші запахи — вибрати із суцільного потоку повітря хвилі сірки, м’яти, посліду різних звірів. Коли був малий і спав у саду, нявка облизала мені ніс.

— Звідки тут нафта?

— Там завжди вона витікала з джерела. А недавно після дощів розкололася он та гора. Мій дідо казав, що там колись жили велетні, задовго до нас. Одного року був голод, і вони їли священних пташок. Бог покликав їх на Остричу і повідрубував усім голови, які поскочувалися у ріку і стали великим камінням. Натомість їхні тіла Бог поскидав на місце того узвишшя і засипав землею — плоть і перетворилася на нафту. Потім у землі пробилася дірочка, звідки потекла чорна рідина. Коли зсунулася гора, назовні випали кості древнього звіра мамонта, що не встиг утекти з цього місця, коли Бог карав птахоїдів.

— Мамонта?

— Глянь на ноги. Моє взуття пошите з його шкіри.

— Це неможливо.

— Можу тобі показати череп.

Два роки тому, коли Еліас вперше сюди прибув для дослідження ландшафту, побачивши череп мамонта, переконував у Відні своїх професорів організувати велику експедицію. Через два роки молодий науковець сюди прибув сам. Однак цього разу палеонтологія його вже не цікавила.

Повітря стало липким від цукруватого запаху. Воно склеювало докупи пальці й волосинки у носі. Коли задиханий Лесьо вийшов на підлісся, теплий червоний вітер його заплутав, замагнетизував. Крізь густий легіт речі проглядалися, наче крізь воду. Виднілося збільшене обтічне листя чебрецю, значно покрученіші, ніж насправді, плауни. Вдалині розмився його рідний дім. Пахнула потоптана в криваву безформність величезна галявина із суницями — наче хтось навмисно витолочив, перемішав зі снігом, як зі сметаною.

Біля хати не було нікого. Коло дверей — тільки перевернуті хрести й фани. У домі нікого, хіба тіло мертвого діда. Всюди — розкидане начиння, столи й стільці пересунуті, страшний протяг. Несамовито кудкудакали кури, ніби до них у стайню увірвався тхір. Лесьо обійшов хату, зазирнув у всі приміщення. І хтось погукав його з лісу. У ліщиннику стояла Адріана, яку хлопець одразу ж кинувся обіймати.

— Почекай, почекай.

— Що це в тебе? — він торкнувся її лиця, де від брови до щоки простягався пруг запеченої крові. Шрам був схожий на коричневу нитку, яка випадково прилипла до обличчя, — як у тої істоти, що він вчора знайшов у ріці, коли з Агатою ловив головатиць.

— Спочатку вислухай мене. Тут таке було! Тут страшне, що було!

Нарешті він помітив, що Адріана тремтить і плаче.

— Через годинку після того, як зникла тета Іванка, сюди набігла купа військових. Вони пов’язали Федиху, твою матір, і брата Степана.

— Де вони тепер?

— Чужаки говорили про віллу Вілінської. А завтра полонених мають перевезти до Станіславова й там судити.

— А діти де?

— Вони не чіпали малих.

— А Ярко, Дмитро?

— Ярко з Дмитром вилізли через вікно й утекли. Чужих було людей двадцять. Коли вони налетіли, то всіх побили. Потім затягли наших до хати, як мішки з картоплею. Питали, хто належить до вашої родини. Ніхто не відповідав. Моєму батькові зуби вибили — але він нічого не сказав. І в отця Петра питали. Однак він не виказав — навпаки австріяків плутав. Але попа вони не били.

— Де Агата?

— Не знаю… Коли Ярко, а за ним Дмитро, вилазили з вікна, вистрибнула вслід. Агата, можна сказати, комусь з них життя врятувала… Бо головний австрієць, коли цілився, то хотів убити швидше рись, а не людину. І ніби влучив…

Сніг танув і танув, ставав невеличкими купками. Лесьо обшукав усе поле, де показала Адріана. Але тіла Агати не було. Місяць