Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

class="p1">«Треба було вкрасти, то взагалі було б безкоштовно».

Я даю їй пакунок.

— Постав у морозилку, будь ласка.

Софі виходить зі своєї кімнати й приєднується до нас у вітальні.

— Я тільки-но втішала Жад, — шепоче мені.— Вона в розпачі.

Чому Софі така весела?

— Із Жаном-Крістофом скінчено?

— Та, вони вже два тижні як розійшлися. А цього звати Флоріан, він носить номер сто шістдесят три на футболці.

Відчуваю, що вона зараз вибухне від сміху. Я відводжу її вбік, у її маленьку кухню.

— Як ти можеш сміятися з її нещастя?

— Вона знову говорила про суїцид…

Софі важко тримати себе в руках, божевільний сміх на підході. Найменша згадка спроби суїциду Жад викликає і в мене такий самий нервовий напад. Погано насміхатися, але все ж таки.

— Покінчити життя самогубством… як минулого разу?

— Так, але вона точно подвоїть дозу!

Софі більше не в змозі контролювати сльози, які набираються в її очах, тоді як усмішка рветься на волю.

Раптом вона гучно вибухає сміхом. Слід сказати, що коли востаннє Жад намагалася вкоротити собі віку, то проковтнула десять капсул пивних дріжджів, через що протягом двох годин у неї були гази. Ось що називається самогубством… Найгірше те, що вона викликала рятувальну медичну службу. На щастя, приїхала жінка, інакше вона негайно закохалася б у свого рятівника. Така вона, Жад. Звісно, вона не померла, але ще з місяць у неї були блискуче волосся та міцні нігті.

Софі порається біля раковини, удаючи заклопотаність, щоб утамувати несамовитий сміх. Я схиляюся до неї:

— Ти уявляєш, якщо вона захоче повіситися на туалетному папері…

Ми обидві регочемо біля мийки. До нас доноситься ниття Жад.

— А як у тебе справи? — запитує Софі, витираючи очі.

— У банку все тріщить, мені насправді набридло.

— Поновися в інституті, ти була такою здібною.

— Можливо, але не зараз…

Софі помічає щось у моєму погляді. Я повертаю голову, червона, як півонія.

— Жулі…

Втрутилася Флоранс. Це вперше я щаслива її бачити.

— Тож, мої любі, що п’ємо?

«Якщо вона ще хоч раз назве мене „моя люба“ або „моя красуне“, я скажу, що думаю про її зачіску і блузку, через яку здох би хамелеон».

Ми повертаємося до вітальні. Щойно прийшла Соня. Вона вся як на голках, тому що знайшла чоловіка своєї мрії та квапиться нам про нього розповісти.

Його звати Жан-Мішель. Він милий, має гарну роботу, хоче п’ятьох дітей, як і вона. Один недолік: він дивакуватий, тому що уявляє себе ніндзя. А так усе чудово.

— Як це він уявляє себе ніндзя? — запитує Флоранс.

— Він колекціонує книжки, шаблі, усе, що може знайти. Він навіть виготовив собі мізугумо — взуття, яке тримає на воді завдяки прикріпленим надувним камерам, щоб вистежувати ворога. У квартирі він походжає в традиційному костюмі з маскою і постійно щось викрикує. Усюди почіпляв мішені та кидає сюрікени без попередження…

— Що?

— Сюрікени, металеві зірки із загостреними, як бритва, краями…

— А це не небезпечно?

— Він каже, що покращить техніку. Зараз і справді не поціляє… Уже розтрощив дерев'яний вішак і пошматував шпалери у вітальні. І ще випатрав ляльку.

— Серйозно? — дивується Софі.

— Так. Потрібно бути обережною, коли він це робить. А так усе класно. Окрім минулого тижня. Він був не в гуморі, адже для відзначення переходу на вищий духовний рівень захотів набити собі татуювання з великим символом ніндзя на спині, а майстер сказав, що зображення не буде видно.

Я наважуюся запитати: «Чому?»

— Тому що він чорний.

Справді потрібно припинити із цими запитаннями. Софі вибігла в кухню. Я залишаюся сама із Сонею, уявляючи її дивакуватого Жана-Мішеля, чорного ніндзю, і намагаючись тримати себе в руках.

Щоб змінити тему, я цікавлюся, що нового в Сари, яка одержима пожежниками. Вона теж особлива: їй потрібні лише борці з полум’ям. Вона вже пройшлася всіма казармами в регіоні й навіть розширила зону полювання. Тепер проводить вільний час в інших містах, а то й за межами Європи, щоб знайти чоловіка своїх фантазій. Уже в ліцеї вона влаштовувала фальшиві пожежні тривоги, щоб подивитися на велику червону вантажівку, наповнену чоловіками в уніформі, готовими взяти її на руки або зробити їй штучне дихання з рота в рот. Кажу вам, траплялися випадки… Літом Сару видно не часто, тому що вона носиться країною, щоб максимально відвідати всі заходи пожежників. А на Різдво, коли розносять календарі, у неї просто ноги відмовляють. Її неможливо зупинити. Вона може несподівано заявитися до вас, аби не пропустити дзвінок пожежних у ваші двері. Сара дізнається про їхній маршрут, робить заощадження. Саме так: робить заощадження, тому що останнього грудня вона придбала п’ятдесят три календарі…

Жад, із перекошеним обличчям, виходить із кімнати й сідає поряд зі мною. Я її обіймаю:

— Софі мені все розповіла. Тримайся. Ти маєш бути сильною.

Розгублений вдячний погляд, вона в сльозах обіймає мене. У той же час ця невдячна Софі в засідці на кухні корчиться й удає, як вона ковтає капсули. У мене виривається легкий нервовий сміх, і Жад думає, що я плачу разом із нею. Вечір буде чудовим… Я вже наперед уявляю. Можливо, ви пригадуєте, про що я вам казала: ми думаємо, що все знаємо, і тут якась незначна деталь усе змінює. Цього вечора зі мною знову таке сталося, і це більше ніж просто деталь.

Ми пили аперитив, мускатне біле вино «Бом-де-Веніз», свіже й солодке, я смакувала ним і дивилася у вікно. Перед моїми очима лежало перехрестя двох доріг. Я затримала погляд на химерних тінях, які відбивалися на асфальті. Раптом силует бігуна привернув мою увагу. Рік. Спочатку я подумала, що це галюцинації і що моя одержимість ним грає зі мною, але ні, то був він! Його шорти, його манера бігу. Жодного сумніву.

Він рухається широким бульваром, як сьогодні вранці. Йому було замало? І чому він із наплічником? Що там усередині? Куди він прямує?

Цієї миті мій глузд кричить, щоб я заспокоїлася, але мій інстинкт перекрикує, що відбувається щось підозріле.

— Жулі, ти мене почула?

Це була Флоранс. Я не могла відірвати очей від постаті Ріка. Софі поклала руку на плече:

— Усе гаразд?

— Я не знаю.

— Як це ти не знаєш? У тебе такий вигляд, наче ти побачила примару! Це не…

«Ні, якщо б це був Дідьє, я просто відчинила би вікно й викинула на нього Флоранс».

Софі дивиться на вулицю. Вона бачить десятки перехожих, але не помічає маленької цятки, що віддаляється.

17