Террі Пратчетт - Джинґо, Террі Пратчетт

— А нащо він це робив? 

— Дивовижно, сер, але він якось на днях розказував мені, що все ще діє закон, який зобов’язує всіх містян щодня вправлятися зі стрільби з лука. Вочевидь, закон ухвалили ще 1356 року і відтоді ніколи… 

— Знаєте, Ваймзе, чому я тільки-но відіслав капітана Моркву? 

— Гадки не маю, сер. 

— Капітан Морква — чесний юнак, Ваймзе. 

— Саме так, сер. 

— А ви знали, що в нього пересмикується лице щоразу, коли ви відверто брешете? 

— Справді, сер? 

Прокляття. 

— Важко було дивитися, як без угаву пересмикувалось його бідолашне обличчя, Ваймзе. 

— Дуже дбайливо з вашого боку, сер. 

— Де був другий лучник, Ваймзе? 

Прокляття! 

— Другий лучник, сер? 

— Ви, бува, не мріяли колись про сцену, Ваймзе? 

«Так, я б зараз застрибнув на сцену мандрівного театру, куди б він не їхав», — подумав Ваймз. 

— Аж ніяк, сер. 

— Шкода. Переконаний, за вами просто плаче театр. Якщо я не помиляюся, ви сказали, що чоловік прикріпив за собою дошки. 

— Саме так, сер. 

— Прицвяхував їх? 

Прокляття. 

— Так, сер. 

— Ззовні? 

Прокляття. 

— Так, сер. 

— Навдивовижу винахідливий самотній лучник. 

Ваймз навіть не удостоївся якось це прокоментувати. Ветінарі сів за стіл, приклав долоні дашком до вуст і витріщився на Ваймза. 

— Колон із Ноббсом розслідують цю справу? Серйозно? 

— Так, сер. 

— Якщо я запитаю вас, чому, ви прикинетеся, що не розумієте запитання? 

Ваймз поморщив чоло, удаючи щире сум’яття. 

— Сер? 

— Якщо ви ще раз скажете «Сер?» цим дурнуватим тоном, Ваймзе, клянуся, у вас будуть проблеми. 

— Вони добрі полісмени, сер. 

— Утім деяким людям може здатися, що вони обмежені, мляві й… як би це сказати?.. мають вроджену схильність прийняти перше-ліпше пояснення, а тоді чкурнути кудись на перекур? Явно позбавлені уяви? Глибина їхньої думки мілкіша за глибину калюжі на асфальті? Схильні судити, як слід не розібравшись? 

— Сподіваюся, ви не піддаєте сумніву професійність моїх хлопців, сер. 

— Та сержанта Колона і капрала Ноббса ніхто в житті нічому не піддавав, Ваймзе. 

— Сер? 

— І тим не менш… нам не потрібні ускладнення, Ваймзе. Якийсь винахідливий самотній безумець… ну, безумців нам і так вистачає. Прикрий випадок. 

— Саме так, сер. — У чоловіка був такий стривожений вигляд, аж Ваймз відчув, що йому не завадить трохи співчуття. 

— Фред із Ноббі теж не люблять ускладнень, сер. 

— Нам потрібні прості відповіді, Ваймзе. 

— Сер. Це якраз до Фреда з Ноббі. 

Патрицій відвернувся і визирнув на місто. 

— Ах, — сказав він, уже тихіше. — Прості люди бачать просту правду. 

— Саме так, сер. 

— А ви хапаєте на льоту, Ваймзе. 

— Я б так не сказав, сер. 

— А коли вони знайдуть просту правду, тоді що, Ваймзе? 

— Я з нею не сперечатимусь, сер. 

— Ваймзе, я ж бо знаю — ви що завгодно оскаржите. 

Коли Ваймз вийшов, правитель Ветінарі ще якийсь час сидів за столом, дивлячись у порожнечу. А тоді витягнув ключа з шухляди, підійшов до стіни і натиснув у потрібному місці. 

Загуркотіла противага, і стіна ковзнула назад. 

Патрицій тихо увійшов у вузький коридорчик, який відкрився перед ним. Де-не-де він підсвічувався ледь тьмяним світінням з-поміж країв щитків — якщо їх легенько розсунути, можна визирнути крізь очниці якогось вдало повішаного портрета. 

Вони ще залишились від попереднього власника й не вельми турбували Ветінарі. Спостереженням крізь чужі очі нікого не здивуєш. 

Він довгенько підіймався темними сходами і йшов затхлими коридорами. Час до часу робив якісь рухи, значення яких не було цілком очевидним. Проходячи повз, він то тут то там торкався стін, начебто бездумно. А в одному, вимощеному каменем коридорі, підсвіченому лише сіруватим світлом із вікна, про яке всі, крім найоптимістичніших мух, забули, він немовби грав у класики — розмахував мантією та світив литками, перестрибуючи з каменя на камінь. 

Ця дивна вервечка дій, схоже, ні до чого не призвела. Врешті він дійшов до дверей і відімкнув їх. Дещо обачно. 

Повітря всередині було просякнуте ядучим димом, а монотонний звук пуф-пуф, який вже чувся з кінця коридору, тепер був досить гучний. На мить все затихло, а тоді роздався ще гучніший вибух, і прямо біля вуха Патриція пролетів шматок розпеченого металу, що застряг у стіні. 

З диму пролунало «Ой лишенько». 

Втім, голос був не сумний — таким тоном радше промовляють до милого, чарівного цуцика, який таки не втримався і сидить тепер в калюжі, що розповзається по килиму. 

Коли клуби диму розсіялися, чиясь розмита постать повернулася до Ветінарі й, виснажено всміхаючись, промовила: 

— Цього разу цілих п’ятнадцять секунд, правителю! Тепер я не сумніваюсь, що закон працює. 

Це була одна з рис Леонарда із Квірма: він навмання заводив розмови, вважав усіх своїми зацікавленими співрозмовниками і сприймав як належне той факт, що вони були не менш розумними, ніж він. 

Ветінарі зиркнув на невеличку купку погнутого й покрученого металу. 

— Що то було, Леонарде? — запитав він. 

— Експериментальний прилад для перетворення хімічної енергії в обертальний рух, — відповів Леонард. — Розумієте, важливо, щоб маленькі гранули чорного порошку по одній потрапляли в камеру згорання на правильній швидкості. Якщо туди втрапить дві кульки одночасно, виходить вже двигун зовнішнього згоряння. 

— І, ем, у чому його суть? — запитав Патрицій. 

— Гадаю, він зможе замінити коня, — гордо мовив Леонард. 

— Вони глянули на понищену штуковину. 

— Однією з переваг коней, на яку часто вказують люди, — трохи подумавши, мовив Ветінарі, — є те, що вони дуже рідко вибухають. З мого досвіду, майже ніколи, окрім того прикрого випадку дуже спекотного літа кілька років тому, — він надзвичайно обережно вивудив пальцями щось із купи мотлоху. То була пара з’єднаних стрічкою кубиків із м’якого білого хутра. На них були цяточки. 

— Кості? — запитав він. 

Леонард знічено всміхнувся. 

— Так. Не знаю, з чого я взяв, що завдяки ним двигун краще працюватиме. То була лише ідея. Знаєте, як воно буває. 

Правитель Ветінарі кивнув. Він знав, як воно буває. Знав навіть краще за Леонарда із Квірма, саме тому ключ був тільки один, і то у нього. Чоловік не був ув’язненим, якщо не брати до уваги прозаїчні, буденні стандарти. Він, схоже, навіть вдячний був безвилазно сидіти в цьому світлому, провітреному горищі, де в нього було дерева, паперу, вугільних олівців і фарб у необмежених кількостях, і за оренду з їжею не треба платити. 

В будь-якому разі важко ув’язнити когось, як Леонард із Квірма. Можна спробувати замкнути його тіло. Але тільки богам відомо, де вештаються його думки. І хоч його розум аж бив через край, розливаючись ріками, він не міг відрізнити, куди дме політичний вітер, навіть якщо оснастити його вітрилами. 

Дивовижний розум Леонарда тривожно шкварчав, мов картопля у переповненій фритюрниці на Плиті Життя. Неможливо було передбачити його наступну думку, тому що всенький всесвіт без устану його перепрограмовував. Від вигляду водоспаду чи пташки, що ширяє в небі, він нісся новою стежкою практичних домислів, що незмінно приводила до купи дротів та пружин із вигуками «Схоже, я знаю, що пішло не так». Він був членом більшості ремісницьких гільдій у місті, звідки його витурювали за надто високі бали на іспитах чи, в деяких випадках, за виправлення помилок у білетах. Подейкували, він ненароком підірвав Гільдію алхіміків з допомогою всього лиш склянки води,