Террі Пратчетт - Джинґо, Террі Пратчетт

ніби його предком був довгошерстий хапонський мисливський собака — витончене створіння — самі шерсть і ніс. 

Він стрибнув перед нього і кинувся крізь покришені ворота. 

Коли туди увірвався Ваймз, створіння ніде не було видно. Але Ваймзову увагу привернула не його відсутність, а куди більш насущна присутність трупа, розпростертого в купі обваленої кам’яної кладки. 

Одна з речей, яку Ваймз завжди казав — тобто, одна з речей, яку він, за його словами, завжди казав, а з командиром не сперечаються — іноді маленькі деталі, крихітні детальки, речі, яких ніхто за звичних обставин не помітить, хапають твої чуття за горло і кричать: «Побач мене!» 

В повітрі чувся нудотний, пряний аромат. А в щілині між двох бруківок затесалася голівка гвоздики. 

Надворі була п’ята година. Ваймз із Морквою сиділи в приймальні Патриція в повній тиші, якщо не зважати на уривчасте клацання годинника. 

За якийсь час озвався Ваймз: 

— Дай-но я ще раз погляну. 

Морква слухняно витягнув невеличкий аркуш паперу. 

Ваймз на нього поглянув. У тому, що на ньому було зображено, не могло бути сумнівів. Він запхав його собі в кишеню. 

— Е… нащо він вам, сер? 

— Що саме? — не второпав Ваймз. 

— Іконограф, який я позичив у туриста. 

— Я не знаю, про що ти говориш, — мовив Ваймз. 

— Але ж ви… 

— Не знаю, як ти просунешся по службі, капітане, якщо бачиш повсюди те, чого нема. 

— Ясно. 

Тепер годинник, схоже, цокав голосніше. 

— Ви про щось думаєте, сер. Чи не так? 

— Так, це функція мозку, яку я вряди-годи застосовую, капітане. Як не дивно. 

— Про що ви думаєте, сер? 

— Про те, що вони хочуть, щоб я думав, — мовив Ваймз. 

— Хто вони? 

— Поки що не знаю. Не все одразу. 

— Зателенькав дзвіночок. 

Ваймз устав. 

— Ти знаєш, що я завжди кажу, — кинув він. 

Морква зняв шолома і потер його рукавом. 

— Так, сер. «Всі в чомусь винні, особливо ті, які не мають за собою вини», сер. 

— Ні, не це… 

— Е… «Завжди пам’ятай, що ти можеш глибоко помилятися», сер? 

— Ні, і не це. 

— Е… «Як Ноббі взагалі отримав цю роботу?», сер? Ви частенько це кажете. 

— Ні! Я мав на увазі «Завжди поводься пришелепувато», Моркво. 

— А, точно, сер. Відтепер я пам’ятатиму, сер, що ви це завжди казали. 

Вони взяли шоломи собі під пахви. Ваймз постукав у двері. 

— Заходьте, — почувся голос. 

Патрицій стояв біля вікна. 

В кабінеті то тут, то там стояли чи сиділи лорд Іржавський та інші. Ваймз ніколи до пуття не розумів, як обирали місцевих чиновників. Склалося враження, що вони зненацька з’являються, як жуйка на підошві черевика. 

— А, Ваймзе, — мовив Ветінарі. 

— Сер. 

— З вашого дозволу, Ваймзе, зразу ж приступимо до справи. Як там міг опинитися чоловік, якщо минулої ночі ваші люди все ретельно перевірили? Магія? 

— Важко сказати, сер. 

Морква, все ще дивлячись перед собою, кліпнув. 

— Ваші люди, сподіваюсь, перевіряли Барбакан? 

— Ні, сер. 

— Не перевіряли? 

— Ні, сер. Я зробив це особисто. 

— Ви самотужки все перевірили, Ваймзе? — запитав Боґґіс із Гільдії злодіїв. 

Цієї миті Морква буквально відчував думки Ваймза. 

— Властиво, так… Боґґісе, — не повертаючи голови, мовив Ваймз. — Однак… ми вважаємо, що хтось пробрався всередину через забиті дошками вікна і прицвяхував дошки назад. На пилюці видно сліди і… 

— І ви цього не помітили, Ваймзе? 

Ваймз зітхнув. 

— Важко й серед дня помітити прицвяховані назад дошки, Боґґісе, що вже й казати про ніч. «Ми їх і не помічали до останнього, — додав він про себе. — Анґва вловила на них якийсь запах». 

Правитель Ветінарі сів за стіл. 

— Кепські справи, Ваймзе. 

— Чому, сер? 

— Його Високість серйозно поранений. А принц Кадрам, як ми зрозуміли, просто не тямиться від люті. 

— Вони наполягають на тому, щоб тримати його брата в посольстві, — мовив лорд Іржавський. — Це умисна образа. Ніби в нас у місті немає хороших цирульників. 

— І справді, — погодився Ваймз. — Багато з них ще й можуть його непогано підстригти і поголити. 

— Ви з мене що, кепкуєте, Ваймзе? 

— Звісно, ні, мій лорде, — заперечив Ваймз. — На мою думку, в наших цирульників найчистіші в світі ошурки на підлозі. 

Іржавський скоса на нього зиркнув. Патрицій кашлянув. 

— Ви з’ясували, хто вбивця? — запитав Патрицій. 

Морква очікував від Ваймза щось на кшталт: «Підозрюваний, сер», але натомість той відповів: 

— Так. Його звуть… Його звали Оссі Брунька, сер. Жодного прізвиська. Жив на Ринковій вулиці. Перебивався на дивних роботах. Трохи самітник. Ми не знайшли жодних родичів чи друзів. Але ще працюємо над цим. 

— І це все, що вам відомо? — запитав лорд Дауні. 

— Немало часу пішло на встановлення його особи, — байдуже відповів Ваймз. 

— О? І чому? 

— Не можу дати вам наукове формулювання, сер, але здається мені, що він і без домовини може обійтися — достатньо увіпхнути його між дверних стулок. 

— Він був сам чи з кимось? 

— Ми знайшли тільки одне тіло, сер. І дуже сильно обвалену мурівлю, тож скидається на те, що… 

— Я мав на увазі, чи він працював на якусь організацію? Є якісь припущення, що він антихапонець? 

— Крім того, що він намагався вбити хапонця? Розслідування продовжується. 

— Ви хоч серйозно до цього ставитеся, Ваймзе? 

— Я долучив до розслідування своїх найкращих людей, сер. — У кого напружений вигляд? — Сержанта Колона і капрала Ноббса. — В кого задоволений вигляд? — Дуже досвідчені хлопці. Опора Варти. 

— Колон і Ноббс? — перепитав Патрицій. — Справді? 

— Саме так, сер. 

Вони на мить перестрілись поглядами. 

— Ситуація набуває загрозливого забарвлення, Ваймзе, — мовив Ветінарі. 

— Що я можу сказати, сер? Я побачив когось на вежі, побіг туди, хтось поцілив у Принца з лука, а тоді я знайшов біля підніжжя вежі чоловіка, вочевидь дуже мертвого, з поламаним луком і купою каміння поруч. Нічна буря, схоже, трохи розхитала конструкцію. Я не вигадую того, чого немає, сер. 

Морква вивчав обличчя за круглим столом. Загалом усі відчули полегшення. 

— Самотній лучник, — прорік Ветінарі. — Ідіот із божевільною злобою в серці. Який, намагаючись вбити людину, ем, вбився сам. І, звісно, геройський вчинок наших вартових, який, щонайменше, відвернув смертельний постріл. 

— Геройський вчинок? — перепитав Дауні. — Гаразд, Морква помчав до високоповажних гостей, Ваймз кинувся до вежі, але, відверто кажучи, Ваймзе, ваша дивна поведінка прямо перед цим… 

— Це неважливо тепер, — урвав його правитель Ветінарі. Він знову звучав дещо віддалено, ніби промовляючи до когось іншого. — Якби командор Ваймз не сповільнив процесію, той негідник безумовно краще би прицілився. Але чоловік запанікував. Так… думаю, Принца влаштує така версія. 

— Принца? — запитав Ваймз. — Але сердега… 

— Його брата, — уточнив Патрицій. 

— А. Того хорошого? 

— Дякую, командоре, — мовив Патрицій. — Дякую, панове. Не хочу вас затримувати. О, Ваймзе… на пару слів, якщо ваша ласка. Не ви, капітане Моркво. Переконаний, хтось зараз вчиняє злочин. 

Ваймз так і стояв, втупившись у дальній кінець стіни, поки всі виходили з кабінету. Ветінарі встав з крісла і попрямував до вікна. 

— Дивні часи настали, командоре, — мовив він. 

— Сер. 

— Приміром, сьогодні вдень капітан Морква був на даху Оперного театру і стріляв із лука в мішені. 

— Страшенно заповзятий хлопчина, сер. 

— Знаєте, цілком може бути, що відстань між Оперним театром і мішенями така сама, як між Барбаканом і місцем, де поранили Принца. 

— Лишень уявіть, сер. 

Ветінарі