Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

від одного краю землі до другого все одно не вміститься. — Хлопчику мій золотий, ти вернувся…

Горпина те чула, сльози витирала, однак не зачіпала ні невістки, ні сина: нехай, хай уже так, аби тільки полегшало. Одного Іванка не стало, дак другий вродився.

— Уже наш, — шепотіла згодом до чоловіка, — горбівський.

Той у сиві вуса всміхався, а думу думав: це ж теперечки до волосної управи зайти треба й розпитати, що та як. Не може ж дитя без бумажки обійтися, раз уже родилося. Відтак став їхній Іван Захарович Поно­маренко повноправним громадянином Української УРСР. На щастя чи на біду, хто його знає. Невістка не перечила й не противилась, єдине, про що ревно просила, так щоб похрестили дитятко скоріш. Боялася, видно, тривогою нескінченною мучилася, хотіла, щоб синочок під вищим захистом був, Божою опікою. Хоч вона й католичка, а тутечки самі православні, почали Пономаренки готуватися до хрестин.

Найбільш таїнству Палажка їхня зраділа, просяяла, наче скарб який знайшла: Франциска хрещеною попросила бути. Що вже обіймала малого, примовляла, виціловувала, молитвами своїми місток до неба звела, щаслива. Хрещеним хотіли Івана взяти, тільки ж не можна, адже вінчані, уже під хрестом стояли. Довелося Андрія, племінника Горпининого кликати. Сказано, дурні, як сало без хліба. Комуніст же, активіст, прости Господи. Молоде, дурне й гаряче, а тут ще й уперте, як пень. Що вже попив крові їхньої, то попив, ох і плакали Горпина з Марусею, дурисвіта упрошуючи. Зрештою, коли пристрасті трохи стихли, хрещеним Федора покликали, сусіда, він хоч теж наче при владі, а не відмовив, уважив. Видно, не кріпко ідейним був. На тому й порішили.

Співав, ой, співав батюшка душевно так, проникливо, урочисто, усі жінки до одненької плакали, а «німка» їхня вдома тішилася, ждала. Василь з Горпиною аж чудувалися з дива того, бо наче світилася зсередини світлом незримим: вгледіти його не вгледиш, а відчувається. Простягни руку — і зігрієшся.

— Чудо Господнє, — стара Власівна прорекла, сусідка їхня, баба хрещеного новоспеченого. А їм що? Чудо то й чудо, лиш би австрійці їхній полегшало, від серця відлягло. Горпина ще й додала:

— Спокійна буде, то й молочко в грудях буде. Що жінці треба? Мир у хаті й спокій на серці.

Наче у воду дивилася. Франциска, здавалося, не народила, а сама на світ зʼявилася заново. Тулила до грудей безцінний згорточок, годувала, виціловувала, своїх маргаретенських співанок співала — красиво, ой красиво. Сусідка Тетяна по сіль якось зайшла, так і заслухалась, у порозі стоявши, незчулася, як і борщ у печі википів. От що з людьми мистецтво робить. А може, і не мистецтво зовсім — любов материнська, бо, коли серце людське співає, кажуть, світ у борні стишується. Та що вже казати: свекри й собі заслуховувалися, особливо коли онучечки, Марійка з Фанечкою, мамці підспівували. Скільки ж у діток радості було, скільки вереску, сміху, ойкання і зітхання — словами не передати. Сестрички, якби могли, на піч до себе братика забрали й не спускали, доки пішки не пішов.

Як і обіцяв лікар, новонароджений Іван енергійно їв, солодко спав і хутко набирав вагу. А ще наймолодший з роду Пономаренків жвавенько ніжками метляв та буцав, пальчиками хапав усе і всіх, доки його не пеленали полінцем, і всміхався до мами, тата, сестричок, баби з дідом, до хрещеної взагалі сміявся, мов справжній горбівський козак.

Літні деньочки — немов метелики легкокрилі, а ночі й того коротші: пурхнули та й у безвість злетіли. Добіг червень кінця, липень у серпень зайшов. Незчулися, як зустріла своє двадцять восьме літо Франциска Францівна Цайтлер у чужій країні, за сотні кілометрів від рідної сторони, від схилів смарагдових, полудневого сонця й вітру молодого, що у виноградниках крадькома про вічність шепочеться, але найдужче бракувало сімʼї: матінки, голосу її лагідного, обіймів, очей, дзвінкого сміху сестер, руху, гомону, братових жартів. Не дорікнула Франциска, ні, не пожалілася ні чоловікові, ні рідні його, смиренно прийняла все як є, новонародженого сина до грудей пригортаючи. І наче змилостивилося життя, усміхнулося, повернуло повноту барв, задзвеніло, заспівало до чужинки 1923-го року від Різдва Христового, бо наприкінці вересня, аби до холодів устигнути, почали Захар із Францискою в далеку дорогу збиратися.

Чи хотіла українська сторона відпускати? Чи противилась? І так, і ні. Захар чув, як батьки ночами шепочуться, бубонять, мати схлипує. Відчував, що серцем і душею прикипіли до його сімʼї: до невісточки лагідної, онучаток золотих. А яку біду пережили! Яке горе… На роки вистачить. Хтозна, чи побачаться ще, чи обіймуться, чи озветься мати колись: «Синку мій», чи побачить він, як батько коня запрягає і в поле веде на світанні, а роса ноги мочить. Не знав. І вони не відали, та тільки мовчали, слова поперек не сказали, сердешні. А чи розуміли, що тамечки, в Австрії їхній, інше життя й інший світ? Безпечніший. Адже що тут? Онде, онука їм лишили… навічно.

Навічно й прощалася. Погодувала молодшого сина, сповила, свекрусі до рук вклала та й пішла до первістка, а серце поперед неї котилося… вулицею сільською, тихою, вересневою. У ворота цвинтаря ще увійшла, а щойно горбик землі під бузковим кущем побачила, так і пропала. Не стало її. Ледве люди віді­рвали від хрестика того дерев’яного. Так, бідолашна, припадала, так голубила синочка, у сльозах купала, ніженьки-ручки виціловувала, голосила, приспівувала. Спасибі, горбівські молодиці трапилися, попід руки нещасну привели.

— Фаню, Фанечко, — зітхала над нею Горпина, потай сльози втираючи. — Нащо ж так убиватися, голубонько? Ай-ай, перед дорогою. А молоко про­паде? Цить, рідна, цить. Уже ж не піднімеш і з собою не забереш. Он другий Іванко плаче. Чуєш? Чуєш, як плаче?

Дитя і справді коверзувало й плачем заходилось. Чи то вже мамку так відчувало, а чи скорий відʼїзд, однак нікому заснуть не дало всеньку ніч. Отак і в дорогу рушили — змучені.

— Такою й дорога буде… Поможи їм Господь, — стривожено шепотіла Власівна, обпираючись на кострубатий ціпок. Стара вже, люди кажуть, сліпа, мов те кошеня нетямуще, от тільки їм, зрячим, того не видко, що вона бачить. Вернуться, ой вернуться. Не дадуть звідсіля поїхати. Не дадуть. Щось та й придумають… душі окаянні…

***

Щоранку Жанну будило шкряботіння. Легесеньке, обережне, ледь чутне тертя об віконне скло. Вона прокидалась і деякий час лежала із заплющеними очима в нескінченних сутінках, дослухаючись до «яблуневого» вітання. Це була висока й стара, наче світ, яблуня, що мучилася ревматизмом. Чи то так Жанні здавалося, коли вона роздивлялась жилу­ваті гілки, наче вузлами перев’язані. А колись же це було молодесеньке деревце, струнке та гнучке, немов дівчатко.

— Максиме…

— М-м-м… — Чоловік борсався в сновидінні глибоко, одразу не розбудити.

— Сьогодні нашій Варі вісім.

— Мг…

— Я вчора бісквіт спекла, уранці прикрасити хочу вершками. Курка замаринована, «шуба» готова, олів’є накришу. Зможеш батьків забрати? Вони хотіли приїхати.

Відвернувся до стіни, відмежовуючись від незручного прохання.

— Жан, автобуси ходять.

— Де? Прохідний сюди привезе, а назад?

— Назад таксі викликати можна. Не починай, а? Ти ж знаєш, що сьогодні сесія. Бюджет прийматимемо. Запара така — угору ніколи глянуть. Хоч би до ночі вернувся.

Мовчала… Яблуня шурхотіла, а вона лежала тихесенько й дихала, просто ди-ха-ла. Вдих-видих, вдих-видих,