Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

вдих-видих. Ось так. Вісім… Це ж треба, сього­дні повних вісім років, як мама… Безшелесно вилізла з-під ковдри, щільно причинила за собою двері, завченим рухом увімкнула в коридорі світло й зазирнула до дитячої.

Спить. Напередодні відвоювала в брата другий ярус ліжка, страшенно з того тішилася і тепер спала, щільно притулившись до стіни. Певно, таки боялась упасти, зірочка. Дрібненька, худесенька, за ці два місяці її якось неочікувано витягнуло догори. Здається, справжня топмодель росте. Хвилясте волосся всю подушку вкрило. О, то їхній з донечкою головний козир. І передалося ж, адже в іншому Варя вся до крихточки — батько. Бровенята, носик кирпатенький, очі. Може, через те доня мала з ним якийсь незримий зв’язок. Часом Жанні навіть здавалося, що хтось заховав у цій крихітній дівчинці пульт керування. Бо хто-хто, а доця завиграшки могла будь-що в татка випросити, він задовольняв будь-які її забаганки. Це при тому, що з Ванею нічого подібного не було, хоч, здавалося б, син.

— Мам… — Оченята розплющила. Сонні. Воно й не дивно: шоста ранку, ще б поспати до сьомої. Але мить, друга, третя — і обличчя неначе підсвітили зсередини. Треба ж. Лише діти вміють так усміхатися. — Мам… уже ранок? Уже? Ура! Мій день народження!!!

Брат невдоволено сопе, повертається до стіни й завбачливо натягує ковдру на голову, але марно. Запитання множаться зі швидкістю світла:

— Мам, а баба з дідом приїдуть? А ти торт прикрасила? Ой, цукерки! Де цукерки? Мене ж вітати будуть. Тату! Таточку, ти мене сьогодні до самої школи підвезеш? Щоб до самих воріт, чуєш?

Максим зазирає до кімнати, на ходу затягуючи краватку. Уже вдягнений… Усміхається винувато, цілує дочку, і вона одразу ж висне в нього на шиї, обхопивши ногами, мов мавпочка.

— Сонечку, сьогодні ніяк, вибач. Мені рано-раненько треба, ще школа зачинена. Я дядька Колю попрошу, і він привезе мою принцесу, куди треба. А ще скажи таточкові на вушко, чого нашій Варварі прекрасній у день народження хочеться?

Дочка дивиться на батька розгублено й часто-­часто кліпає.

— А ти що, телефона ще не купив?

Радість… Кажуть, усе має свою ціну. Свято теж. День минув у нескінченній круговерті справ, клопотів і вражень, пролетів, наче мить, не встигли й озирнутися. Ближче до вечора поперек болів так, ніби Жанну навпіл скласти хотіли. Ноги набрякли вперше за час вагітності й тепер нагадували дві малорухомі колоди. Однак найбільше тривожили болі внизу живота, тяжкість і ниття. При свекрах Жанна ще так-сяк удавала радісну безтурботність, однак щойно провела й попрощалася, — для них таки довелося викликати таксі, — до будинку вже не йшла, а сунулась. На ґанку всоте за день зиркнула на мобільний — ані дзвінка, ані повідомлення, нічогісінько. Так, майорять десятки барвистих вітань, щогодини щось пищить і пілікає…

— Мам! — Варвара біжить назустріч, перечіплюється на ходу й ледве не падає, однак навіть не помічає цього. — Тато дзвонив? Уже їде?

— Що ти, доню. Він же попереджав, що пізно буде.

Ваня багатозначно гмикає і мовчки йде до столу у вітальні, бере виделку й починає вишкрібати залишки їжі з тарілок, затим методично складає їх одна в одну. Жанна розгублено спостерігає за сином, за опущеними плечима, чубом, що час від часу сіпається, коли її хлопчик особливо активно вичищає тарілку, і ніяк не може збагнути, коли… Коли і як він навчився. Варя затихає. Восьмирічні дівчатка, виявляється, усе розуміють без слів. Доня мочки йде до брата, стає поряд і теж бере виделку до рук. Сльози бринять на очах, і вона кусає губи, щоб не заплакати, старається, дихає уривчасто й часто-часто, але за мить дитяче розчарування капотить сльозами прямісінько в тарілку із залишками іменинного торта. Жанна стає поряд з дітьми, не в силі сказати бодай щось, адже, якщо промовить хоч слово, теж розплачеться, відтак простягає руки й починає ­зіставляти стакани з недопитим компотом у рівну шеренгу. Страшенно болить поперек, ниє низ живота й час від часу настирливо посмикує в грудях. Що ж… за найважливіші речі платять не готівкою, ні, за найцін­ніше люди завжди розраховуються часом свого життя.

Ближче до одинадцятої вечора Жанна підклала подушку під спину, вкуталася в теплу ковдру й узяла мобільний телефон до рук, аби впевненим рухом знайти блакитну вкладку з літерою F. Сьогодні однаково не зможе писати, усередині стан заціпеніння і якогось тотального спустошення. Хочеться живого слова. Так, ніби воно допоможе втримати рівновагу й не дасть зірватися. Жінка хвилину прогортала стрічку новин. Нічого, за що б можна було зачепитися і втриматися: котики, квіти, нарікання, здобутки, перепости чужих афоризмів та мудрих фраз, чужі усмішки, чужі зізнання… Завмерла, натиснула на позначку пові­домлення і, аби не передумати, запитала: «А як усе почалося в тебе? Розкажи».

Чи варта моя історія того, щоб ти її читала? Ще кілька місяців тому я б однозначно відповіла «ні» і нізащо б не наважилася про себе написати. Чому? Бо вважала історію свого життя не гідною, аби її обговорювати чи то з найближчими, чи взагалі з ким-небудь. Донедавна я була впевнена, що потрібно терпіти, бути сильною, не страждати на післяпологові депресії і намагатися бути ідеальною у всьому. Аж тоді тебе полюблять. Що з того вийшло? Смішно, але, здається, ці мої повідомлення більше нагадують сповідь. Сповідь собі самій, справжній.

І розповідь, найпевніше, варто розпочати із самого дитинства й переїзду, коли маленька наївна дівчинка із села потрапила в чуже місто, туди, де її не чекали, де шкільні будні закінчувалися слізьми та втратою віри в себе. Ось тоді в моєму дитинстві й з’явилися книги, і вони замінили друзів, а згодом з’явився щоденник. Так-так, справжнісінький щоденник із записами-сповідями та мрія стати дорослою, красивою й успішною. Цікаво, хто про це не мріє? А найцікавіше, що, скільки б років не минуло, у кожній з нас десь глибоко всередині залишається вона — маленька щира дівчинка. Якщо її люблять, вона стає впевненою та щасливою, а якщо ні, то в будь-який «непевний» час на поверхню раз по раз вигулькують страхи. Страх бути покинутою, бути не такою, як усі. Страх не заслужити любові.

Не заслужити любові. Дивне словосполучення, правда? Але саме цей страх дав про себе знати, коли мені було 35. Здавалось би, доросла жінка — досвід, знання, уміння, я нібито навчилася боротися зі своїми тарганами. Ще й як навчилася! Закінчила курси психологів, пройшла енну кількість майстер-класів, стала в міру успішною, однак варто було життю піти не в тому напрямку, кот­рий собі запланувала, як фобії ураз вилізли назовні. Мов гострі зуби мертвого динозавра. Або ж скелет із шафи. Ховай — не ховай, вони завжди з тобою. У твоїй голові. Десь далеко-далеко, в найдальшому куточку свідомості, але існують.

Спитаєш, чи мріяла я бути мамою? О, так, звісно, мріяла, але не планувала вагітність заздалегідь. Це ніби живеш та й живеш собі, усе відбувається так, як і мало бути. Я лише час од часу «вносила незначні корективи». І раптом — у тридцять п’ять! — дізналася, що вагітна ВТРЕТЄ. Ні, зовні картинка виглядала, мабуть, ідеально: чоловік, квартира, робота. Але, знаєш, ця новина злякала настільки, що я мимоволі знову стала дівчинкою. Дівчинкою, якій десять років, і вона буквально шкірою