Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

— Чуєш, а може, вони й не живуть уже, га? Усе сама й сама. Наче в засланні якому, привіз і залишив з пузом. А сам, Валю, ти бачила, землі під ногами не чує.

Поверталася, немов по розпечених головешках ішла, — добре, що відстань невелика, а то хоч падай і на отому «пузі» своєму повзи. До дверей притулилась, а її хитає. Мовби п’яна. Ледве ключі знайшла від «раю», відімкнула, забрела на кухню, сіла, не роздягаючись, на дерев’яну табуретку й неначе отямилася. Думка одна-єдина: тільки б не розплакатися. Лишень учора завідувачка гінекологічного відділення (вона ж лікарка дружини Коломійця) наполегливо переконувала поберегтися, а може, навіть лягти до районного стаціонару. От як зараз плакати?

Розгублена жінка рвучко вдихнула повітря і зосередила увагу на першій-ліпшій речі. На будь-чому, неважливо на чому. Хай буде сервіз. Глибокий вдих. Здається, на перший погляд старовинний. Затримка й видих ротом. Точно старовинний, колишній. Дрібнесенькими рожевими трояндочками оздоблений. Затишний такий… сімейний. Ще один вдих. Затримка. Цікаво, а хто пив щастя із цих чашок? І чи є воно взагалі? Родинний затишок, підтримка, взаєморозуміння, прийняття, любов — ці поняття існують? Повільний видих. Треба ж. Скільки років писала для жінок, усі сфери життя вивчила, уздовж і впоперек проаналі­зувала, не те що на складові — на атоми розклала, сот­ні номерів здала, сотні тисяч людей написане прочитали, а все, що лишилося зараз, — чужий сервіз, трояндами розцяцькований. І наче в трояндах отих значно більше сенсу криється, і підказок, і відповідей.

Точно! Жанна хутко підхоплюється і шукає свою сумоч­ку. У ній телефон. Де ж ти подівся? Ось. Тремтячими пальцями знаходить серед контактів потрібний запис і тисне на значок виклику. За мить грайливу мело­дію обриває стурбований жіночий голос:

— Алло, ну й куди ти зникла, Валеріївно? У вайбер не зазирає, на дзвінки не відповідає. Забула, що я мати трьох дітей? Нервова система, вибачте, ще ой як знадобиться. Чого мовчиш? Алло!

— Привіт…

— О Господи… Сталося щось? Особисте…

Жанна гірко всміхнулася. Кепські справи, якщо зчитали її за одним-єдиним словом, хоча Таня, здається, психолог за освітою, такі можуть. Власне, саме тому й пригадалася її історія, бо чого-чого, а листів від читачок у редакцію надходило сотнями. Різних. Хіба всі запам’ятаєш? А її досі перед очима. Жанна, до речі, тоді перечитала й перелопатила десятки джерел, консультувалася з фахівцями і зрештою підготувала життєствердний випуск про життя після розлучення. А Таня… вона дізналась у редакції номер телефону й подзвонила Жанні, аби подякувати. Опісля вони почали вітати одна одну у вайбері зі святами, іноді пере­кидалися кількома фразами, ніби між іншим. І от сьогодні, дивлячись на сервіз свого прозріння, Жанна знову чує її зізнання:

— Знаєш… — Голос Тані чомусь зворушено тремтить. — От за що я колишньому вдячна, так це за дітей. Ні разу не пошкодувала, от ні разочка. Вони… Як тобі пояснити? Це наче усмішка Бога. У мене їх троє — значить, щасливиця.

Глибоко за північ колишня кореспондентка популярного глянцю неспішно пила трав’яний чай, притримувала «трояндову» чашку, наче біля живої людини грілася, вслухалася в тишу стежки, що вела до порога, мовчала й думала. Чи чекала? Хтозна. Поки не знала відповіді, однак за мить упевнено набирала теплими пальцями літери, ті складалися в слова, слова збігались у речення. Текст збільшувався, ріс і розвивався, мов дитина…

Сум’яття

…Та скільки могла материнська душа терпіти?!

Ви скажете: звичай. Та красна ж йому ціна:

Ховати синів по світах — і по тому жити,

Віддавши молодшим їх сідла та імена…

Наталка Фурса.

На вічне материнство

Він зʼявився на світанку, благословивши прийдешній день пронизливим криком. Кволий, слабенький, змучений важкими передчасними пологами, новонароджений хлопчик сопів і блаженно чмихав коло материнських грудей. Її надія, її радість, її рятунок, бо ж син, синочок, ще один золотавий хлопчик, ще один дарунок Всевишнього. Франциска очей не спускала зі свого чуда і, мабуть, уперше ревно, по-справжньому плакала — чи від радості, чи від смутку — сама не віда­ла. Сльози текли по лиці, стікали на підборіддя, капотіли на маленьке личко і, здавалось, очищали грішну українську землю, очищали батьківщину чоловіка, воскрешали Горбів у серці чужинки. Так, тут вона втратила сина, але тут і народила. Імені не вибирала, саме прийшло: новонародженого нарекли Іваном.

Радість знайшла Пономаренків на світанку двадцять сьомого червня, однак спершу вони перелякалися, як кажуть, у смерть. Народити чужоземна невістка мала наприкінці серпня — на початку вересня у своєму рідному Санкт-Маргаретені, де на світ з’являлися всі без винятку нащадки роду Цайтлерів, однак доля розпорядилась інакше. Пронизливі стогони породіллі підняли серед ночі українську рідню. Горпина, певно, скільки житиме, пам’ятатиме сум’яття сина й той погляд, що, мов ніж, у груди вліз. Захар у відчаї схи­лився над ліжком, яким вони з Василем поступилися дітям одразу ж після похорону й де нині в страшних муках корчилася їхня Фаня, вигиналась і просила, так просила, сердешна. І своєю мовою, й українською просила:

— Рано… Ще рано… Не можна.

Отоді-то світ перед очима й померк, а в грудях похололо, бо якщо, не приведи Господи, і цю дитинку втратять, не переживе невісточка, ой не переживе. Усвідомлення неминучого путами скувало. Захар аж на лиці змінився — білий, немов полотно, і кроку не ладен ступити. Добре, що батько одну пристрасть у житті мав — коней, тож до свого вороного в лиху хвилину й побіг — запрягати, а вже в стайні збагнув, що по лікаря їхати треба аж у сусідні Виблі.

Переказували люди, що гнав Петрович свого красеня так, що земля з-під копит, здавалось, аж у небо летіла, тепле небо, лагідне, червневе. Місяць якраз молодим серпиком над Горбовом завис та й гойдався собі в літеплі, ніби колискову співав про скоре народження онука. А не привіз би лікаря вчасно, не встиг — смертонька б свою колискову співала. Слава Богу, достукався серед ночі, добився, і всім святим спасибі, що Петра Федосійовича вдома застав, бо минулої ночі якраз на чергуванні був, та й у наступну мав заходити. Хай здоровиться доброму чоловікові, не одказав, змилостивився, на підводу сів і в ніч поїхав життя рятувати. А як по правді — два життя. Ох, і радів старий, так радів, що доктора, якби міг, золотом з голови до ніг обсипав, — натомість діставав дзвінкі карбованці, а жінці наказав гостинця зібра­ти: всім, що мають, наділити спасителя.

— Робота в мене така, — виправдовувався лікар, коли Горпина руки йому цілувала, слізьми радості омиваючи. — Дитятко слабеньке ще, але своє надолужить. Здоровенький у вас хлопчик, не хвилюйтеся. І з мамою все добре буде.

По такому слову проводжали Федосійовича з почестями — царській особі не снилися: і рядна стелили на підводі, і подушки клали, щоб подрімав. Василь Пономаренко додому повіз, наче красне літечко вколисав.

Та й у хаті тиша стала — благословенна тиша. Спокій, мир, полегшення. Наче й не було її, ночі сумʼяття та відчаю. Захар сидів біля дружини та новонародженого сина й не тямив себе з радощів, а сонце, сонечко красне до хати просилося. І таке воно добре, таке лагідне, чудне й дивне. А дружина, Франциска його, ніби й не вона, а картина мальована.

— Іване, синочку, серденько моє, — промовляла до маленького, зворушена щастям, що