Іван Семесюк - Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса

зараз залежить від нашого міністерства, і не лише у суто технічному плані, але й в плані роботи з населенням, з конкретними живими людьми! Всім патріотично налаштованим громадянам ясно, що зараз конче необхідна якісна пропаганда, популяризація збройних сил, відновлення довіри до армії, бездарно просраної за останні роки! Саме в цьому і полягає мета нашого проекту — зняти таку люту соціальну рекламу, щоби всі: від комбайнера і аж до клуб­ного підараса — всі як один кинулися укріпляти обороноздатність нашої країни! Ось що нам потрібно!

А що робите ви? От що ви робите, я вас питаю? Що це за пиздець? Який Крішна? Який Манштейн? Яка лікарня? Який бронетанковий завод? Ви що, геть їбанулися, га? Хто давав вказівку знімати цю риганину? Га?!!! — крикнув генерал на присутніх з такою силою, що всі на мить заклякли. — Хто у вас тут головний?!! Два кроки вперед, сука!!!

— Е-е-е-е-е, — підвівся зі свого режисерського крісла Томас Сирота. — Значить, отак ми загово­рили? А ти хто такий? Представник міністерства оборони? Ну то пиздуй обороняти і не лізь у твор­чий процес! Ми ж не вчимо тебе воювати! От і ти не вчи нас знімати! Ти що, режисер, сценарист, чи може, продюсер? Кожен, курва, жлоб думає, що може пхати свого носа в художню сферу! А якого, власне, хуя? Що ти, людина з червоним їбальником, можеш в цьому розуміти? — отруйно просичав Томас Якович на генерала, дістав з кишені пачку «Парламенту-Аква» і закурив.

Газдрубал Калачакрович зняв з голови свою фуражку і протер мокру лисину рукавом.

— Ось ти, сраний павіан, пиздиш, а сам життя не нюхав! Що ти, окрім підарських журналів і кокаїну, в своєму житті бачив? Ти хоча б розу­мієш, у чому полягає основна функція мистецтва в найширшому розумінні цього слова?

— Як це в чому? — здивувався Томас Сирота. — Суть мистецтва якраз в тому і полягає, щоби засрати культурну ниву жирним понятій­ним добривом! Головне завдання мистецтва — це не ота пафосна маячня, що ви собі думаєте у вашому совковому міністерстві, а створення нового понятійного апарату для фіксації набу­того людством цивілізаційного досвіду! Саме тому мистецтво може бути не лише некрасивим, але й огидним, як, власне, і досвід! Воно може і має бути неймовірно страшним! Ти, старий свинолуп, нахуй зі знімального майданчика!!!

— Це була зайва репліка, — серйозно повідомив генерал і звернувся до хлопців зі спецпідрозділу «Кракен»: — Хапайте його! Томасе Яковичу Сирота! Іменем Наддніпрянської Імперії вас заарештовано за звинуваченням у зраді цивілізаційних інтересів і злісному постмодернізмі!

— Хуя вам, селюки! — палко вигукнув режи­сер і вихопив з кулька гострого як бритва скрамасакса. — За нашу і вашу творчу свободу! Vive revolution!

— Довбана мавпа, ти знову за своє! — крикнув Газдрубал Калачакрович і професійним рухом вийняв з піхов свою родову катану: — Хейка Бандзай! Слава жовто-блакитному імператорові! Взяти живим!

«Кракен» кинувся на Томаса, але той вчепився за якийсь студійний мотлох, що звисав зі стелі знімального павільйону, і за секунду виліз на високий прожектор, а звідти моторно пере­стрибнув на масштабні декорації до старовинного телесеріалу «Роксолана», з тієї серії, де Ібрагім вбиває Левка, Сулейман дивом рятується від смерті і звинувачує Ібрагіма в тому, що той так близько підпустив до нього вбивцю. Ібрагім звинувачує в усьому художника-мініатюриста Матракчі, який, за випадковим збігом обста­вин, привів Садику до гарему і навіть мав намір одружитись на дівчині. Але згодом виявилося, що Матракчі був позашлюбним сином японського мислителя Банкея Саругатовича Йотаку, котрого уйгурські работорговці продали у Самарканді боснійським маоїстам, а ті через треті руки вла­штували його до султанського гарему вчителем української мови і літератури. Саме там, в гаремі, Банкей Йотаку остаточно сформулював видатну філософську доктрину — Дзен Ненародженого.

Томас Якович сидів на верхівці штучного міна­рету і дивився на яскраво освітлений май­данчик. По ньому, вимахуючи катаною, бігав Газдрубал Калачакрович і хаотично метушилася перелякана знімальна група. Спецпідрозділ «Кра­кен» шикувався у штурмову «черепаху» і набли­жався до мінарету. Томас Якович приакурив від сірника останній в пачці «Парламент-Аква», затягнувся і тихо сказав: «Просто перебувай у ненародженому!»

Старі декорації миттєво зайнялися, і полум’я одразу охопило ледь не півстудії. З густого диму почувся далекий, але грізний голос Банкея Йотаку.

Ех ти саторі-самадхі,

Слава будді Амітабхі!

Розпрягай коня, пацан!

Згорів сарай — гори й дацан!

Fire Walk with Me!

ЛЕКЦІЯ № 9

Республіка Чеська, селище міського типу Калачакрові Вари.

Другий імператор Наддніпрянської Імперії у вигнанні Леонід Данилович Кучма сидів у роз­кішному банному халаті посеред гідно обстав­леного кабінету. Він щойно повернувся до своєї гірської резиденції з лижної прогулянки, вишу­кано пообідав фаршированим гречкою хоботом карликового слона і тепер потягував з келишка рідкісний віскі з арктичним льодом. Зі свого баро­кового крісла він розглядав чудовий гірський крає­вид за вікном і думав.

— Дзвонити? Чи не дзвонити? От же ж довбойоб. А я йому давно казав — треба бути похітрєй і поізворотлівєй, як говорив Єльцин. Ех, подзвоню, а то щось настрій не дуже, варто поправити, — і його рука потяглася до телефон­ного апарату Він набрав знайомий номер і трохи зачекав: — Альо! О! Здоров! Це ти, Леонідович? Прівєт! Шо дєлаєш?

— А, Данилович, це ти? — пролунав зі слу­хавки трохи здивований голос. — Вітаю, вітаю, як здоровля?

— О, Рінате Леонідовичу, а що це ти раптом по-вкраїнськи зашпрехав? Ги-и-и-и! — задоволено мугикнув Кучма. — Що, з терикону наїбнувся, чи може, хунта пресує? Чи ти охорону тролиш? А не пізно?

— Та чого ж пізно, воно ніколи не пізно, Данилович!

— Он воно як! Хм-м-м. І що? Як воно у цілому? Шо дєлаєш?

— А тілівізор дивлюся. «Новоросс-ТВ».

— О, це правильно, дивись на своє дєтіщє, дивись. Може, буде тобі наука. Хоча яка там наука, — додав Леонід Данилович і зручно вмостився до розмови. — Ну що, Рінате Леонідовичу, доцегокався? Пизда-хана, як той казав? Не на тих ти поставив у своїй хитрій грі, ой, не на тих! Ото­чив себе бикунами і гадав тишком-нишком про­скочити по еволюційних сходах надурняк? При всій моїй повазі, Рінате, я ще тоді тобі казав! От чим ти керувався, коли засирав медіа-простір цими довбаками? Всі ці Чєчєтови (земля йому коксом), Царьови і прочая шушера?

— А що не так з Царьовим, Данилович? Мавпа собі і мавпа, абсолютно нормальний типаж, я б навіть сказав — істинно народний! Алкоголік і дегенерат, все як треба.

— Так-так, видатний кацапура. Однак