Iрина Давидова - Моя слабкість, Iрина Давидова

Глава 16

Перед очима все помутніло, до горла підкотив ком, і я сунувши квіти в руки Влада, не звертаючи уваги на підбори, побігла в бік машини. Тільки б встигнути витягнути його, тільки б встигнути витягнути!

― Дівчина, стійте.

― Ніна, почекай, вона зараз рване.

― Куди ти біжиш, дурна?

― Зупинись.

Мені було плювати на всі ці голоси. Я повинна була врятувати Грішу, повинна була витягнути його. Я повинна врятувати. Навіть якби там був не Гриша, я все одно допомогла б людям.

― Ніна, стій, ― Влад смикнув мене за руку, змушуючи повернутися до нього, але я одразу ж вирвалася з його захоплення.

Навіщо він заважає?

― Машина в будь-який момент може рвонути!

― Я лікар! ― рикнула я, і розвернувшись, знову побігла до машини.

Оглянулася і зрозуміла, що Гриша сидить ззаду. Я смикнула двері, але та не піддалася. Схопила з землі невеликий шматок плитки та розбила скло на передніх дверях, благо там нікого не було. Скло обсипалося, і я змогла дотягнутися до гачка і відкрити двері біля Гриші. Він лежав на даху авто, і стогнав, я обійшла машину, залізла всередину і почала витягувати його.

― Ніна, як він?

― Не знаю поки що. Але живий. Витягай водія!

Я підхопила Гришу під руки та потягнула на себе. Вага у нього, звичайно, велика, але це не той випадок, коли був час думати. Я буквально діяла на емоціях, тільки б врятувати людину, яка мені дорога.

Я нарешті витягла його з машини, і уже тут мені допомогли відтягнути Гришу в безпечне місце. Його обличчя було в крові, а очі ледь відкривалися і могли дивитися на мене.

Я почала витирати кров з його обличчя, і лобом вткнувшись у лоб, заплакала.

― Точно здох, ― прохрипів він, змушуючи мене подивитися в його очі.

― Ти ідіот. Який же ти ідіот, Гриша.

― Моя Ніна поруч, і плаче через мене. Таке може бути тільки уві сні.

― А ще я готова вдарити тебе, дурень. Ти ж міг померти.

― Тихіше, лікарка. Я живий. Я не міг померти та залишити тебе нещасною. Знаю ж, що кохаєш мене.

Я завмерла зі сльозами на очах і не стримавшись, схлипнула, влігшись щокою йому на груди.

― Ненавиджу тебе.

Відчула на спині його руку, і розплакалася ще більше.

Довго лежала на його грудях, слухала стукіт серця і не могла натішитися, що він живий. Сльози лилися струмком, а на душі ставало так спокійно, ніби не аварія сталася, а якась хороша подія. Але, по суті, так і є. Гриша врятований і це зараз найголовніше.

― Нін, водій житиме, ― почула слова Влада і піднявшись, кивнула йому на знак подяки, ― зараз і пасажира огляне лікар.

Я різко піднялася і зрозуміла, що навіть не зволила оглянути Гришу.

― Хреновий з мене лікар.

― Припини, ― прохрипів Гриша, коли я почала оглядати його на наявність переломів і ран, ― не цукровий.

― Нін, підемо. Ми зробили все, що могли.

Я підняла голову і похитала головою.

― Вибач, Влад. Це мій Гриша, і я залишуся з ним.

― Лікарка, ти мене вже встигла на когось проміняти? ― хмикнув Ярошевський, і я кинула на нього гнівний погляд.

Піднялася, коли до Гриші підійшов фельдшер швидкої допомоги та пройшла до Влада.

― Значить, це твій коханий?

― Ми не бачилися кілька місяців, ― пояснила я, щоб він не думав, ніби я обманювала.

― Але ти плакала так, немов кохаєш його і хвилюєшся.

― Вибач, Влад...

― Не переживай, крихітко, ― несподівано вимовив він, кістками пальців торкнувшись мого обличчя, ― я не в образі. Мужик повинен вміти відступати, якщо дівчина чітко дає зрозуміти про почуття до іншого. Головне, щоб ти була щаслива.

― Ти залишишся моїм другом?

― Нууу, не знаю. Дружити з тобою треба вміти. Краще я буду твоїм знайомим тренером.

Я посміхнулася, і Влад потягнув мене у свої обійми.

― Дякую, що не сердишся.

― Не говори дурості. Біжи до свого коханого, інакше він замість того, щоб слухати лікаря, прийде і згорне мені шию. Я ж бачу, як він ревнує.

― Та ну його. Власник, ― хихикнула я, витираючи сльози. ― Прости мене. Я піду.

― Давай. До зустрічі в залі.

Я кивнула і повільно пройшла до Гриші, дивлячись яким уважним хоч і примруженим поглядом він стежить за Владом. Ось вже точно власник.

Гришу переклали на ноші та покотили в машину швидкої допомоги. Я йшла слідом за ним.

― А ви ким будете, ― запитав лікар, коли я зупинилася біля машини.

― Це моя наречена. Вона їде з нами.

За наречену отримаєш, милий. Але зараз це дійсно ефективний спосіб для дозволу поїхати разом з ним.

― Я наречена його.

― Тоді забирайтеся в машину.

Я присіла біля Гриші та постійно дивилася в його очі. Хотіла стукнути й водночас поцілувати. Такий він рідний, коханий, я так за ним скучила, що сама не помітила, коли стиснула його руку та у відповідь відчула міцний потиск.

― Я тебе за язик не тягнув, наречена, ― вимовив він, змушуючи мене посміхнутися.

― Та ну тебе.

― Ти спала з тим хріном?

― Гриша, по-перше, Влад хороший хлопець і не треба про нього так відгукуватися. І по-друге, я вже говорила раніше, не суди мене по собі.

― Я вважай незайманий після тієї ночі з тобою.

― Угу, ― хмикнула я, похитавши головою.

― Щоб я більше не бачив його поруч з тобою.

― Я ходжу в зал, і питати твого дозволу не буду. А на рахунок наших відносин ми поговоримо з тобою потім, наодинці, ― натякнула на те, що нас чує фельдшер, який якраз вимірював тиск.

― Добре, ― хмикнув Гриша і поклавши руку мені на потилицю, притиснув мене до своїх губів.

Ну... Скористався моментом.

Після приїзду в клініку, Грішу повезли на огляд, а мене попросили очікувати в коридорі, і неважливо, що я сама лікар. Тут я вважалася нареченою пацієнта, і мені не місце в палаті. А як всім відомо, очікування не просто стомлює, а й додає стресу. І начебто я бачила, що в цілому Гриша відбувся подряпинами та легкими забоями, але все одно переживала за нього. Адже я не знала чи в порядку внутрішні органи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍