Ліра Куміра - Чи є життя після весілля?, Ліра Куміра

Розділ 17. Ілюзія чи реальність?

Приземлення виявилося менш феєричним, ніж наш політ. Ми просто трохи сповільнилися, а потім звалилися, наче три мішки з топінамбуром. Я піднялася першою, подаючи руку спочатку сестрі, а потім і подрузі, після чого ми спробували озирнутися.

- Христя, посвіти, га? - Промовила Амелія, коли наші спроби не увінчалися успіхом.

А ледве на руці дракониці загорівся невеликий вогняна куля, як ми почали крутити головами, намагаючись розгледіти місце, в якому опинилися.

- Добре було б зрозуміти, куди нам треба йти, - озвучила нашу спільну думку сестра. - Вам не здається дивним, що ця підземна печера має три відгалуження, якраз по одному на кожну? - З сумнівом пролунали її слова, а я замислилася.
Тим часом вогник подруги розділився на три однакові кулі, і вони висвітлили кожен коридор. Не змовляючись, ми попрямували в різні боки, негласно поділивши між собою напрямки.

- Не думаю, що розділятися - це хороша ідея, - промовила я, але дівчата мене ніби й не чули.

- Мені здається, я там бачила якийсь рух, - прошепотіла Амі і зробила крок уперед. Те саме повторила і Христина, ступаючи в ледь освітлений коридор перед собою.

- Дівчата, - спробувала наблизитися, хоча б до однієї з них, як раптом обидва входи вкрилися крижаною кіркою, відокремлюючи мене від подруг прозорою стіною. Чорт! Адже відчувала, що нам не варто розділятися.

- Асті! – В один голос прокричали мої товаришки по нещастю.

Отже, якщо богам так завгодно, то я зроблю те, що вони від мене чекають. Я набралася сміливості і зробила крок у третій коридор, який тієї ж миті зачинився, немов пастка. Обернулася, дивлячись на здивованих подруги. А що? Сенс мені стояти і довбати в стіну, якщо і дурню зрозуміло, що від нас вимагається.
Я відвернулася від заблокованого виходу і подивилася на довгий прямий прохід. Вогник Христини і не думав згасати, хоч і втратив зв'язок з господинею, і я вважала це знаком, рушивши вперед.

Не знаю скільки я так блукала дивним лабіринтом без відгалужень, слухаючи, як лунають мої власні кроки, але це не бентежило мене. Ті, кому це потрібно, знають, що я тут, тому ховатися немає сенсу.

Ішла поспішно, вирішивши якнайшвидше пройти уготований мені богами шлях. Світла і темна сестри це були чи хтось інший, але ухилятися від своєї долі я не маю наміру, тому мчала коридором, наче на пожежу, і ледве встигла загальмувати, побачивши перед собою нерівне світло. Спробувала заспокоїти дихання, перш ніж сунуся в невідомість, і тільки потім вийшла в кімнату, що була слабо освітлена. Посеред печери спиною до мене сиділа дівчина.
Почувши звук мого наближення, вона обернулася, дивлячись на мене очима, повними сліз. Занадто знайомими очима, щоб я списала все на збіг.

- Христя, - кинулася до подруги, торкаючись її крижаних рук, зімкнутих у благанні на колінах. - Що трапилося? Де моя сестра? - Спробувала розворушити подругу.

– Ви. Це ви у всьому винні, - прошепотіла дракониця синюватими губами.

- Боже, ти ж замерзла, - спробувала зняти з себе курточку, щоб укрити її плечі, але дівчина лише скинула мій одяг, втупивши в мене погляд, сповнений ненависті, що палав в неживих очах.

– Це ви мене вбили. Обидві. А я ж вірила вам, - прошепотіла, підводячись з холодного каменю і ступаючи вперед, туди, де просто перед моїми очима було тіло подруги, занурене в крижану камеру.

- Христина! - Вирвалося в мене, перш ніж напівпрозора фігурка розтанула зовсім, а я на всі очі дивилася на замерзлі риси людини, якій я була готова довірити все, включаючи своє життя.
Невже це моя провина? Чи правда те, що тільки-но сказав мені дух? Вірити в почуте не хотілося, і я ступила останній крок, який розділяв мене і рудоволосу крижану полонянку Пустоші.

- Пробач, - самотня сльоза скотилася по щоці, а я мимоволі погладила кригу в тому місці, де була рука подруги. Я сама не помітила, як упала на коліна, а мої губи зашепотіли прощальні слова молитви:

«Нехай упокоять боги твою душу. Сподіваюся, ти колись пробачиш мені, Христя», - я все ще не вірила, що це правда. Все ще сподівалася, що це лише гра уяви. Але час минав, а замерзле тіло переді мною нікуди не зникало.
І тільки рудий вогник все також тримався біля мене, освітлюючи кімнату неяскравим світлом. Магія подруги. Вона нікуди не поділася, хоча мала розвіятися, як тільки її носій загинув.

- Брехня! Це все брехня! - Закричала що було сил і відчула, як земля піді мною затремтіла, а крижана камера розсипалася на мільйони уламків, виявляючи мені скелет у стародавньому савані. Це була не Христина, хтось чи щось намагалося мене заплутати.

Я полегшено зітхнула, розглядаючи тіло похованого тут мага.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно