Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          – Ти ж знаєш, я не переймаюсь над цим, – спокійно відповіла я. Це правда. Вік для мене – це тільки умовні цифри.

          – Ну, ти, подруга, даєш! – в її голосі чувся певний захват. – Я хочу знати подробиці!

          – Знаю! Ти ж просто так від мене не відчепишся, – ми розсміялися. – Приходь увечері, розповім. Окей, мені вже пора.

          Поклала трубку. Під'їхав потрібний мені автобус і зайшла всередину. Всю дорогу думала над Юлькіними словами. Леону тридцять шість. Він в два рази старший за мене. Буде це для мене приводом, щоб перестати спілкуватися з ним? У глибині душі я знала відповідь на це питання.

 ***

          Час на роботі тяглнувся нестерпно повільно. Не люблю виходити на роботу в неділю. У цей день майже немає відвідувачів. Тим більше влітку, коли сонце пестить своїми жаркими променями. Сьогодні надзвичайно спекотний день, тому марно сподіватися на те, що хто–небудь прийде в бутік.

          Сиділа за прилавком і майже засинала від нудьги. До кінця робочого дня залишилося ще дві години! Пфффф!

          Мелодія мого телефону оживила мене. Дзвонила Світлана Петрівна.

          – Доброго дня! – відповіла я удавано бадьорим голосом.

          – Привіт, Діаночка! Сьогодні закриєш магазин без мене. Я поїхала в невелике відрядження. Завтра ввечері буду.

          – Гаразд, – погодилася я.

          – Пам'ятаєш, як ставити магазин на сигналізацію? – її голос пролунав трохи тривожно.

          – Звичайно, не хвилюйтеся, – впевнено відповіла я.

          – Ну тоді до завтра! – ми попрощалися, і я закінчила розмову.

          Вкотре за сьогодні прочитала повідомлення від Леона. Я губилася в сумнівах, чи варто відповісти йому. Ніяк не могла зважитися написати відповідь.

          І що написати? Просте «Спасибі»? Або теж побажати гарного дня? А може, взагалі відморозитись? Ох, не знаюююю!

          Щоб хоч якось зробити своє перебування на роботі не таким нудним, відкрила на телефоні «Гугл» і почала гортати стрічку новин.

          Дзвіночки на вхідних дверях злегка задзвеніли. «Нарешті, хоч якась клієнтка!» – подумала я. Піднявши голову, завмерла в подиві. На порозі стояв Леонід.

          – Я чув, в цьому магазині працює найкрасивіша дівчина міста? – на його обличчі сяяла усмішка.

          Ось тобі й маєш! Плескала віями в подиві. Цей чоловік не перестає мене дивувати.

          – Яка несподіванка! – мій настрій моментально покращився. – Звідки ти дізнався, де я працюю?

          – Нехай це залишиться моєю маленькою таємницею, – сказав Леон загадково і підійшов до прилавка.

          Напевно, Юлька розбовтала. От коза! Я її приб'ю ввечері.

          – Привіт! – вимовив він, дивлячись на мене в притул. Грайливий погляд і посмішка надавали йому особливого шарму.

          – Привітик! – посміхнулася йому.

          Здається, я ніколи не зможу насолодитися глибиною його чорних очей. Кажуть, що очі – це дзеркало душі. Для мене таємниця, що ховається у Леона в душі. Я занадто мало провела з ним часу, щоб розгадати її.

          – А ще я чув, що в тебе неймовірний смак в одязі і ти можеш вибрати бездоганний наряд на будь–який випадок.

          – Ти працюєш в поліції? – я не приховувала свого здивування.

          – Ну, оце вже ні, – він розсміявся. – Тільки не в поліції.

          – Не знаю, хто тобі це сказав, але це правда, – без зайвої скромності заявила.

          – Прекрасно! Тоді мені потрібно твоя допомога.

          Він обвів поглядом стелажі і зупинив свій погляд на сукнях.

          – Мені потрібне вишукане вечірнє плаття. Сподіваюся на твій смак, – він уважно дивився на мене і чекав.

          – Хм ... Ну, добре. Розмір знаєш? – я вийшла з–за прилавка і зупинилася біля нього.

          – Приблизно, як у тебе, – оцінюючий погляд ковзнув по мені зверху вниз. – Так, точно такий, як у тебе.

          Я підійшла до стійки, на якій висіли вішалки з сукнями. Намагаючись розмовляти буденним тоном, запитала:

          – Це має бути щось на подарунок?

          – Ем ... Ну, так, – Леон спостерігав за мною, поки я вибирала потрібний варіант.

          – Напевно, це хтось особливий для тебе?

          – Дуже особливий, – він сказав це з такою інтонацією, що відповідь змусила мене нервувати.

          Невже я ревную? Уфффф, потрібно відігнати негативні думки. Він нічого такого не сказав, щоб могло зачепити мене.

          Вибравши два варіанти, я показала сукні Леоніду.

          – Хороший вибір, – він подивився на мене і сказав: – Примір, будь ласка, ось це.

          – Не зрозуміла, – розгубилася. Його прохання здивувало.

          – Хочу переконатися, що це плаття дійсно те, що мені потрібно. Діана, будь ласка.

          – Гаразд, – спантеличено відповіла я. Леон подав мені плаття і я пішла в примірочну.

          Тримала в руках вішалку і розглядала те, що сама ж вибрала. Це була ніжно–рожевого кольору сукня, довжиною в коліно. Драпірований ліф на широких бретелях з вирізом «човник» був зшитий з легкої прозорої тканини, як і пишна спідниця. Їх об'єднував широкий пояс з світло–сірого гіпюру, прикрашений сріблястими камінцями. Плаття прекрасно підкреслювало фігуру і створювало образ Попелюшки. Дуже ніжне і гарне.

          Швиденько знявши з себе одяг, пірнула в майже невагоме плаття і вийшла до Леона. Захоплений погляд чоловіка, до якого я відчуваю симпатію, трохи збентежив і змусив почервоніти.

          – Прекрасно! – його голос здався схвильованим. – Але я б хотів подивитися ще і ось це, – з цими словами він простягнув мені друге плаття.

          Я невдоволено глянула на нього, але нічого не сказала. Мовчки повернулася в кабінку примірочної. Чесно скажу, мене починало це нервувати.