Патрік Модіано - Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано

Вона повагалася і потім промовила:

—  У ту пору мені доводилося переживати тяжкі моменти... Не знаю, чи ти пригадуєш Колетту...

Це ім’я викликало у нього розпливчасту ремінісценцію, таку ж невловиму, як і відсвіт, що миттєво пробігає по стіні.

—  Колетта... Колетта Лоран... Її портрет висів у мене в кімнаті, у Сен-Ле-ла-Форе... Вона позувала художникам... Моя подруга юності...

Він добре пам’ятав картину між двома вікнами. Дівчина поставила лікоть на стіл і підпирає долонею підборіддя.

—  Її вбили у готелі, в Парижі... так і не відомо хто... Вона часто бувала у Сен-Ле-ла-Форе...

Коли Анні поверталася з Парижа, близько другої ночі, він кілька разів чув у коридорі гучний сміх. Отже, вона не одна. Потім грюкали двері й через стінку долинав глухий відгомін розмови. Якогось ранку вони відвозили цю Колетту Лоран на автомобілі Анні до Парижа. Вона сиділа попереду, поряд з Анні, а він —  на задньому сидінні. Потім вони гуляли парком удовж Єлисейських Полів, там, де філателістичний базар. Вони зупинилися біля одного зі стендів, і Колетта Лоран подарувала йому набір різнокольорових марок із зображенням короля Єгипту. З того дня він почав збирати марки. Альбом, куди він їх поступово вставляв за смужку прозорого паперу, мабуть, лежить у старій фанерній валізі. Він не зазирав до неї років з десять. Він не хотів з нею розлучатися, проте, загубивши від неї ключ, відчув полегкість.

Іншого дня вони поїхали разом із Колеттою Лоран до якогось села, за лісом Монморансі. Анні зупинила машину перед невеликим неначе маєтком і пояснила, що це пансіон, де вони з Колеттою Лоран познайомилися. Потім вони оглядали його в супроводі директорки. Але класи й дортуари були порожні.

—  Ти не пригадуєш Колетти?

—  Авжеж ж пригадую, —  відповів Дараган. —  Ви познайомилися в пансіоні.

Вона подивилася на нього з подивом.

—  Звідки ти знаєш?

—  Якось ми їздили туди разом, до вашого колишнього пансіону.

—  Ти певен? А я не пригадую.

—  У селі за лісом Монморансі.

—  Ми ніколи не були там з Колеттою і з тобою...

Йому не хотілося заперечувати. Можливо, він знайде пояснення у праці, подарованій йому з автографом отим лікарем, —  у брошурі з білим титульним аркушем і з заголовком «Забуття».

*

Вони удвох ішли алеєю вдовж парку Ранелаг. Вечір, дерева, Анні, яка взяла його під руку, —  все це навіювало Дарагану враження, що вони гуляють, як колись, у лісі Монморансі. Вона зупиняла машину на перехресті просік, і вони йшли далі, аж до ставка Фоссомброн. Він пригадував назви перехресть —  Мушиний дуб, Шпиль. Одна назва викликала острах —  Хрест принца Конде. У школі, куди Анні його записала й звідки часто забирала о пів на п’яту, вчителька розповідала про принца, якого знайшли повішеним у його замку, в Сен-Ле, й ніхто нічого так і не довідався про точні обставини смерті. Вона називала його «останній з Конде».

—  Про що ти думаєш, мій маленький Жане?

Вона схилила голову йому на плече, і Дараганові захотілося розповісти, що він думає про «останнього з Конде», про школу й про їхні прогулянки лісом. Але він боявся почути: «Ні... Ти переплутав... я такого не пам’ятаю». Він теж за ці останні п’ятнадцять років, урешті-решт, усе забув.

—  Ти повинен показати мені, де ти живеш... Я хотіла б прогулятися з тобою кварталом навколо площі Бланш...

Можливо, вона згадає, що вони провели кілька днів у тому районі, перш ніж вирушити потягом на південь. Але він знову не наважився запитати.

—  Зовсім маленька кімнатка. І потім, там немає опалення.

—  Байдуже... Ти собі не уявляєш, як ми страшенно мерзли взимку, замолоду, у тому кварталі, з братом П’єром.

І цей спогад принаймні не був для неї болючим, бо вона розсміялася.

Вони дійшли до кінця алеї, аж до воріт Мюет. Він подумав, чи цей запах осені, жовтого листя й вогкої землі не принесло сюди з Будонського лісу. Чи, може, через роки, з лісу Монморансі.

*

Вони зробили коло, перш ніж дійти до її, як вона казала з ноткою іронії, «домівки». Що довше вони йшли поряд, то більше він відчував, як його огортає м’яка амнезія. І вже не знати, відколи він разом з цією незнайомкою. Мабуть, вони тільки-но зустрілися на алеї парку чи перед одним із цих будинків зі сліпими фасадами. А якщо він випадково й помічав світло, воно завжди було у вікні горішнього поверху, неначе хтось уже давно поїхав, забувши вимкнути лампу.

Вона стискала його руку, ніби впевнюючись, що він поряд.

—  Мені завжди страшно повертатися пішки в такий час... Я вже не знаю точно, де я...

Справді, вони саме перетинали нічийну територію чи, скоріше, нейтральну зону, відрізану від усього.

—  Уяви, коли треба купити сигарет чи знайти аптеку, яка чергує вночі... це дуже складно у цьому кварталі...

Вона знову розсміялася. Її сміх і їхні кроки відлунювали вулицями, одна з яких мала ім’я забутого письменника[12].

Вона дістала з кишені пальта в’язку ключів і зробила кілька невдалих спроб, перш ніж натрапила на потрібний.

—  Жане... ти проведеш мене нагору?.. Я боюся привидів...

Вони ввійшли до холу з підлогою, викладеною білими і чорними плитами. Вона відчинила якісь двері.

—  Хочеш побачити перший поверх?

Анфілада порожніх кімнат. Стіни зі світлого дерева й широкі вікна. Біле світло падало з настінних світильників, з-під самої стелі.

—  Тут, схоже, були вітальня, їдальня й бібліотека... Якийсь час Роже Венсан складав тут товари...

Вона зачинила двері, взяла його під руку й потягнула до сходів.

—  Хочеш подивитися третій поверх?

Вона відчинила двері й увімкнула світло, яке лилося з таких самих світильників, з-під стелі. Порожні кімнати, як і на першому поверсі. Вона відсунула засклені двері на балкон, з надтріснутою шибкою. Велика тераса виходила в парк.

Це спортивний зал колишнього власника... Котрий жив тут до війни...

Дараган помітив у підлозі дірки, а сама підлога, здається, мала щільність пробкового дуба. На стіні дерев’яна шафа з полицями, на яких кріпилися маленькі гантелі.

—  Тут повно привидів... Я сюди ніколи не заходжу одна...

Коли вони повернулися на другий поверх, перед дверима вона поклала йому на плече руку.

—  Жане... Ти лишишся зі мною на ніч?

Вони пройшли до кімнати, яка слугувала вітальнею. Вона не ввімкнула світла. Уже на канапі нахилилася до нього й прошепотіла на вухо:

—  Коли я звідси виїду, ти візьмеш мене до