Патрік Модіано - Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано

Вона гладила його по лобі. І тихим голосом промовила:

—  Уяви, що ми раніше не були знайомі. Так простіше...

Звичайно, так простіше, адже у неї тепер інше прізвище і навіть інше ім’я.

~

Близько одинадцятої вечора в кабінеті задзвонив телефон, але він не відповів, а чекав, чи буде повідомлення на автовідповідачі. Дихання —  спочатку спокійне, а потім дедалі уривчастіше, і чийсь далекий голос, проте він не дочув —  жінки чи чоловіка. Стогін. Потім знову хекання й два голоси, чий шепіт переплітався, але він не розрізняв слів. Він вимкнув автовідповідач і висмикнув з розетки телефонний дріт. Хто це? Шанталь Гріппе? Жіль Оттоліні? Обоє водночас?

Нарешті він вирішив скористатися нічною тишею й востаннє переглянути всі сторінки «досьє». Але тільки-но він почав читати, як відчув щось неприємне: речення то перепліталися, то несподівано виникали, витісняючи попередні, а потім зникали, так і не розкодовані. Перед ним був палімпсест, де всі слова перемішалися, нагромадившись одне над одним, і ворушилися, мов мікроорганізми під мікроскопом. Він вирішив, що це від утоми, й заплющив очі.

Коли він їх розплющив, погляд упав на копію сторінки з «Чорного кольору літа», де згадувався Торстель. Окрім епізоду в крамниці «Фотоматон» —  епізоду, запозиченого з реального життя, —  у нього не лишилося ні найменшої згадки про свою першу книжку. Хіба що одна —  про перші двадцять сторінок, які він пізніше вилучив з неї. Вони мали становити, як це йому уявлялося, зав’язку сюжету, але потім він передумав. Той перший розділ називався «Повернення до Сен-Ле-ла-Форе». Може, ті двадцять сторінок були поховані в картонній коробці, що зберігалася в його фанерній валізі? Чи порвані? Він не знав цього достеменно.

Перш ніж писати, йому заманулося, по п’ятнадцяти роках, востаннє навідатися до Сен-Ле-ла-Форе. Не для паломництва, а для уточнення місцевості, щоб краще впоратися з першим розділом. Він промовчав про «повернення до Сен-Ле-ла-Форе», коли був по кількох місяцях у Анні Астранд, того вечора, як вони зустрілися, невдовзі після виходу книжки. Він боявся, що вона скаже, стенаючи плечима: «Що за вигадка, мій маленький Жане! Для чого туди повертатися?..»

Якось пополудні, через кілька днів після зустрічі з Ґі Торстелем на іподромі, він вирушив туди автобусом, що курсував від Аньєрських воріт. У ту епоху околиці вже були іншими. Цікаво, чи цим самим шляхом Анні Астранд поверталася на автівці з Парижа? Поблизу вокзалу в Ермоні автобус проїздив під залізничними коліями. Втім, чи не примарилася йому ця поїздка понад сорокарічної давності? Він описав її в романі, і з цієї причини у нього виникло сум’яття. Він пройшов угору головною вулицею Сен-Ле й перетнув площу з водограєм... У повітрі висів жовтавий туман і йому здалося, що це з лісу. На вулиці Ермітаж, він був певен, у часи Анні Астранд будинків іще не було, а замість них обабіч росли дерева, чиї крони змикалися зеленою аркою. Чи це не в Сен-Ле? Здається, він упізнав частину будинку, яка виходила на вулицю й велику браму, де Анні Астранд часто ставила автомобіль. Але далі, на місці кам’яної огорожі, вже стояла якась бетонна будівля.

Напроти, за заґратованим парканом —  двоповерховий будинок з еркером і фасадом, порослим плющем. На паркані мідна дощечка: «Доктор Луї Вустраат». Він згадав, як колись після школи Анні водила його до цього лікаря, а іншим разом, увечері, той приходив до їхнього будинку, до його кімнати.

Він завагався на мить, зупинившись посеред вулиці, а потім ступив до будинку. Він прочинив низькі ворота й піднявся на ґанок. Він подзвонив і став чекати. Двері прочинилися, й за ними з’явився високий на зріст чоловік із сивим, коротко підстриженим волоссям і блакитними очима. Він його не впізнав.

—  Доктор Вустраат?

Той виглядав здивованим, ніби Дараган збудив його після міцного сну.

—  Сьогодні прийому немає.

—  Мені треба з вами поговорити.

—  З приводу чого, пане?

У запитанні не було жодної недовіри. Тон люб’язний, а в тембрі голосу щось заспокійливе.

—  Я пишу книжку про Сен-Ле-ла-Форе... Хотів би поставити вам кілька запитань.

Дараган так знітився, що, здається, промовив ці слова затинаючись. Чоловік придивлявся до нього й усміхався.

—  Заходьте, пане.

Він провів його до вітальні, де у каміні палахкотів вогонь, і вказав на фотель напроти еркера. Сам сів поруч у такому самому фотелі, обтягнутому такою ж тканиною-шотландкою.

—  А чому ви вирішили звернутися саме до мене?

Голос був таким низьким і лагідним, що він, мабуть, міг би домогтися за дуже короткий час зізнань від найзапеклішого й найвиверткішого злочинця. Принаймні Дараганові так здалося.

—  Я йшов вулицею й побачив вашу табличку. Мені подумалося, що лікар має добре знати місце, де практикує...

Він робив зусилля, аби говорити чітко, попри ніяковість, і тільки останньої миті промовив слово «місце» замість «село», яке крутилося в нього на язиці. До того ж, Сен-Ле-ла-Форе вже не було селом його дитинства.

—  Ви не помилилися. Я працюю тут уже двадцять п’ять років.

Доктор підвівся й рушив до етажерки, де стояли пляшки з напоями.

—  Бажаєте чогось випити? Портвейну?

Він подав Дарагану склянку і знову сів поруч у фотель із шотландським малюнком.

—  І ви пишете книжку про Сен-Ле-ла-Форе? Хороший задум...

—  Власне... брошуру... для серії про різні місця Іль-де-Франс...

Він думав, які ще подробиці повідомити, щоб викликати довіру доктора Вустраата.

—  Наприклад, я планую цілий розділ про загадкову смерть принца Конде.

—  Бачу, ви добре знаєте історію нашого містечка.

Доктор Вустраат пильно дивився на нього блакитними очима й усміхався, мабуть, як і п’ятнадцять років тому, коли слухав його в кімнаті, у будинку напроти. Що в нього тоді було —  грип чи якась інша дитяча хвороба, з мудрою назвою?

—  Мені потрібні також відомості не власне історичного характеру, —  сказав Дараган, —  а пригоди чи цікавинки про тутешніх мешканців.

Він навіть здивувався, що промовив до кінця і з упевненістю таке довге речення.

Доктор Вустраат неначе замислився, не відводячи погляду від дров, які догоряли в каміні.

—  У нас у Сен-Ле жили люди мистецтва, —  промовив він і хитнув головою, ніби щось пригадуючи. —  Піаністка Ванда Ландовська... А також поет Олів’є Ларронд[13]...

—  Дозвольте, я занотую прізвища.

Він дістав з кишені піджака кулькову ручку й чорний молескіновий записник, з яким не розлучався відтоді, як почав писати книжку. Він занотовував там уривки фраз чи варіанти назви свого роману. Він