Стівен Кінг - Містер Мерседес

– Я собі, як кошмар, уявляю, що він зробить таке саме знову. Що з озера напливе черговий туман і він зробить таке саме знову.

«Він запевняє, що не робитиме, – думає Ходжес, доправляючи виделкою собі до рота черговий шматочок казкового торта. – Він запевняє, що “абсолютно не прагне” цього. Він каже, що “досить означає досить”».

– Те саме або щось інше, – каже Ходжес.

– У мене сталася страшенна сутичка з дочкою в березні, – каже Піт. – Жахлива сутичка. У квітні вже ні разу з нею не бачився. Вона пропустила всі обумовлені вікенди.

– Йо?

– Угу. Вона хотіла піти подивитися конкурс чірлідерок. «Збуди фанк» – так він, здається, називався. Практично кожна школа штату брала в ньому участь. Ти ж пам’ятаєш, як Кенді завжди скажено захоплювалася чірлідерками?

– Йо, – каже Ходжес. Він цього не пам’ятає.

– Ще коли їй було рочків чотири чи шість, вона собі зажадала маленьку плісовану спідничку, так ми її потім з неї зняти не могли. Дві матері сказали, що поведуть туди своїх дівчат. А я сказав Кенді – ні. Ти розумієш чому?

Звісно, Ходжес розумів.

– Бо той конкурс проводився в Міському Центрі, ось чому. Я собі в уяві буквально побачив, як з тисяча твінібоперок[83] разом зі своїми матусями товчуться перед будівлею, чекаючи, коли відкриються двері, замість світанку сутінки, але ж ти знаєш, увечері туман теж наповзає від озера. Я буквально побачив, як той членосмок летить на них черговим вкраденим «мерседесом» – або якимсь йобаним «гамером» цього разу, – а діти і їхні матусі просто так там і стоять, задивились на фари, наче ті оленята. Тому я сказав «ні». Біллі, чув би ти, як вона на мене кричала, але я все одно сказав «ні». Вона не розмовляла зі мною весь цей місяць і далі б не розмовляла, якби Морін її туди не повела. Я казав Мо: «Ні в якому разі, навіть не смій», а вона мені: «Ось тому-то я й розлучилася з тобою, Піте, бо втомилася повсякчас чути оце твоє ні в якому разі та навіть не смій». Ну й, звичайно ж, нічого там не трапилось.

Він допиває залишок пива, потім нахиляється вперед знову.

– Я сподіваюся, багато людей буде разом зі мною, коли ми його схопимо. Якщо я запопаду його сам-один, я готовий його вбити вже тільки за те, що він розсварив мене з дочкою.

– То чому сподіваєшся на багато людей?

Піт задумується, а потім з запізненням усміхається:

– Тут ти маєш рацію.

– Ти задумуєшся коли-небудь про місіс Трелоні? – питається Ходжес ніби між іншим, хоча сам він багато думав про Олівію Трелоні, відтоді як той анонімний лист сковзнув до нього крізь щілину для пошти. І навіть ще до того. У безрадісний час після виходу на пенсію вона йому навіть снилася кілька разів. Те її довге обличчя… обличчя зажуреної коняки. Того типу обличчя, що ніби каже «ніхто мене не розуміє» та «весь світ проти мене». З усіма тими грошима і досі не піддатними обчисленню благословеннями її життя, починаючи зі свободи від зарплатні. Минули роки й роки, відтоді як місіс Т. мусила контролювати свої видатки чи перевіряти автовідповідач щодо дзвінків від колекторів, але вона все ще могла підраховувати прокляття, укладати довгий список з погано зроблених зачісок та грубощів з боку обслуговувального персоналу. Місіс Олівія Трелоні, в її безформних сукнях з викотом човником, і ті її «човники» завжди кособочило або на правий, або на лівий борт. Ті її водянисті очі, що, здавалося, завжди перебувають на межі сліз. Нікому вона не подобалася, включно з детективом Першого класу Кермітом Вільямом Ходжесом. Нікого не здивувало, включно з тим самим, вищезгаданим, детективом Ходжесом, коли вона вбила себе. Восьмеро загиблих людей – не кажучи вже про набагато більше покалічених – то був завеликий вантаж для будь-якої совісті.

– Думаєш про неї й зараз? – питається Піт.

– Чи правду, врешті-решт, вона казала? Про той ключ.

Піт здіймає брови.

– Вона вважала, що каже правду. Ти знаєш це так само добре, як і я. Вона себе так сильно в цьому переконала, що могла б пройти тест на детекторі брехні.

Так воно й є, і Олівія Трелоні не стала сюрпризом для них обох. Бозна-скільки вони бачили таких, як вона. Професійні кримінальники поводилися винуватими, навіть коли вони не вчиняли того злочину чи злочинів, за які їх притягали на допит, бо збіса добре вони про себе знали, що в чомусь таки винні. Солідні громадяни в це просто не можуть повірити, і коли хтось із таких нервував під час допиту перед висуненням обвинувачення, Ходжес знав, що навряд це через те, що там була якось задіяна вогнепальна зброя. Ні, в таких випадках зазвичай ішлося про машину. «Я думав, там був собака, що я його переїхав», – здебільшого казали вони, і неважливо, що насправді вони могли бачити в люстерко заднього огляду після жахливого подвійного гупання, вони вірили у своє.

Просто якийсь собака.

– Просто загадуюся, от і все, – каже Ходжес. Сподіваючись, що він здається задумливим, а не настирливим.

– Нумо, Біллі. Ти ж бачив те, що й я бачив, і в будь-який час, коли тобі забажається щось точніш пригадати, ти можеш прийти у відділок і переглянути ті фото.

– Припустимо.

З кишені Пітового спортивного піджака «Менз Верхаус»[84] звучать перші такти «Ночі на Лисій горі»[85]. Він виловлює звідти телефон, дивиться на нього й каже:

– Я мушу прийняти цей дзвінок.

Ходжес робить жест «не відмовляй собі ні в чому».

– Алло? – Піт слухає. Очі в нього розширюються, і він підводиться так швидко, що мало не валиться його стілець. – Що?

Перестають їсти й озираються інші гості ресторану. Ходжес дивиться з цікавістю.

– Йо… йо! Я там буду. Що? Йо, йо, окей. Не чекайте, їдьте зараз же.

Він різко заклацує телефон і сідає знову. Раптом спалахнули всі його вогні, й цієї миті Ходжес йому страшенно заздрить.

– Мені варто обідати з тобою частіше, Біллі. Ти мій щасливий чар і завжди ним був. Ми про це балакали, от воно й трапилось.

– Що? – сам думаючи: «Це Містер Мерседес». Думка слідом за цією кумедна й жалюгідна: «Він же мусив належати мені».

– Це телефонувала Іззі. Вона щойно отримала дзвінок від полковника з поліції штату, з округу Віктор. Десь з годину тому один єгер помітив чийсь кістяк у старому гравійному кар’єрі. Той кар’єр на відстані менше двох миль від літнього будиночка Донні Дейвіса на