Брюс Кемерон - Шлях додому

– То який твій план? Ти ж знаєш: якщо тебе спіймають із собакою, то звільнять. В електронному листі лікаря Ґанна з двома мільярдами речей, яких співробітники ніколи не повинні робити, приведи-свого-собаку-на-роботу десь на верхівці списку.

– Я подумав: ти у відділі техобслуговування, а це – підсобка, то, може, ти поприбирала б тут десь годинку. Просто щоб скласти Беллі компанію, тоді вона не гавкатиме.

– Справді? А чому я взагалі маю робити це для тебе?

– Не для мене. Для собаки.

– Белло, – сказала жінка, гладячи мене по голові, – твій татусь такий нахаба.

– Ти ж казала, що я заучка. Не думав, що буває два в одному.

– О, для таких, як ти, є винятки.

– То тепер ти називаєш мене винятковим?

Жінка засміялася.

– Як на мене, нічого виняткового в тобі немає. Чи несподіваного. Чи цікавого.

– Тут ти помиляєшся, бо насправді я дуже несподіваний.

– Справді?

– Чесно.

– Назви мені одну річ, яка мене здивує.

– Добре.

Лукас на мить замовк.

– Бачиш?

– Гаразд, як щодо цього: я живу навпроти котячого будинку.

– Що? – жінка засміялася.

– Кажу тобі. Я повен сюрпризів.

– Що ж, гаразд, але я все одно не можу провести тут цілу годину. Я ж не ти, у мене не такі обов’язки: бігати навколо й нічого не робити. У мене є керівниця, і вона, мабуть, уже питає, куди я поділася.

– Але ж такий був закл'ад! Я дивую тебе, а ти приглядаєш за моєю собакою.

– Не було ніякого закладу. Я не закладалася.

– Будь ласка.

– Ні. У всякому разі, якщо мене спіймають із собакою, звільнять нас обох.

У двері постукали. Ця ситуація здалася такою, до якої команда «Не гавкай» не застосовувалася, тож я повідомила Лукаса про те, що там хтось є. Вони з жінкою переглянулися.

Лукас відчинив двері, за ними стояв худий чоловік. Його взуття пахло землею і травою, у нього було довге волосся й бородате обличчя. Я рушила вперед, щоб привітатися, але Лукас став переді мною і не дав пройти.

– Сподіваюся, я нічого не перервав, – з осміхом сказав чоловік.

– Нехай помріє, – відповіла жінка. – Це все, про що він думає.

Лукас засміявся.

– Привіт, Таю. Олівія затягла мене в підсобку. Ти прийшов саме вчасно, щоб урятувати мене.

– То що за гавкіт я чув з коридору? – Чоловік присів, і я підійшла до нього, махаючи хвостом. – Хіба може в лікарні асоціації ветеранів бути собака? Звісно, що ні. – Його руки були ніжними й пахли людьми та кавою.

Лукас підняв руки, а тоді опустив.

– Ми не можемо залишити її вдома саму. Вона гавкає, а фірма-орендатор сказала, що виселять нас, якщо піймають із собакою, а Беллу відправлять у притулок для тварин. Розумію, що це проти правил, але я не знав, як бути.

– Тому його грандіозний план полягає в тому, щоб я посиділа з Беллою у цій підсобці, – додала жінка.

– Лише поки моя мама не повернеться після прийому в лікаря.

– Він страшенно панікує, – сказала жінка. – На два роки старший від мене, але доросла тут я.

– Ну, гадаю, у мене є рішення нашої маленької проблеми, – сказав чоловік. – Я просто заберу Беллу з собою до відділення.

– А якщо лікар Ґанн дізнається? – з тривогою запитав Лукас.

– Лікар Ґанн керує цілою лікарнею зі скороченим бюджетом і не має часу вистежувати собаку, що завітала в гості. До того ж, гадаю, ми зможемо кілька годин протримати Беллу в таємниці.

Чоловік узяв мене за повідець і повів до нових кімнат. На підлозі тут лежав міцний килим і стояло кілька крісел, у яких сиділи люди. Я відчувала, що від килима пахло людьми, хімікатами та їжею, тільки не собаками. Мені не подобалося бути далеко від Лукаса, та всі любили мене, пестили й називали моє ім’я. Було багато літніх людей, але не всі. Утім, кожен радий був мене бачити. Я клала голову на м’які крісла, щоб люди могли почухати мене за вухами.

Я дізналася, що чоловіка, який забрав мене, звати Тай. Він був дуже привітний зі мною і дав трохи курки, хліба та яєць. У однієї жінки, Лейли, тремтіли руки, коли вона пригладжувала шерстку на моїй голові. «Хороша собака», – прошепотіла вона мені у вухо.

Чоловік почастував мене повною ложкою такого смачнючого соусу, що мені закортіло повикручуватися на підлозі.

– Не годуй її пудингом, Стіве, – сказав Тай.

Чоловік зачерпнув ложкою ще одну порцію:

– Це ванільний.

Соус у маленькому пластиковому контейнері стояв на столі поруч з м’яким стільцем, а лампа на столі нагрівала їжу, і в повітря підіймався солодкий аромат. Я дивилася на руку чоловіка так уважно, ніби зосереджувалася на «Крихітному шматку сиру». Ложка опустилася вниз – і я облизалася, чекаючи, доки зможу обережно взяти її у нього.

Тай постукав пальцем по стільцю чоловіка.

– Гаразд, Стіве, але це остання ложка.

Чоловіка із соусом звали Стівом.

– Ця собака нагадує мені покруча бульдога, який був у мене в дитинстві. Можеш приходити сюди, коли забажаєш, Белло.

Я облизала його пальці.

Тай знизав плечима.

– Щодо цього я невпевнений. Якщо лікар Ґанн дізнається, що Белла була тут, у нього буде істерика.

– І нехай, – голос Стіва був різкий, а його рука стиснула мою шерсть. Я підвела на нього очі, не розуміючи, що відбувається. – Він і гадки не має, крізь що ми проходимо.

Тай простягнув руку, щоб погладити мене по голові.

– Ні, послухай, Стіве, він хороша людина. Просто на нього багато всього звалилося, і постійно зверху надходять нові вказівки.

Стів послабив хватку.

– Точно. Добре. Тоді нічого йому не кажи.

– Гм. – Тай потер підборіддя.

– Ще одну ложечку. – Стів розвернувся на своєму кріслі і взяв ложку, а я зосереджено подивилася на нього, не кліпаючи.

– Ні. Нам треба йти. – Тай потягнув мене за повідець, і я неохоче пішла за ним, сумно озираючись до Стіва. – Ти хороша собака, Белло. Я хочу тебе з деким познайомити.

Тай підвів мене до чоловіка, який сидів у великому широкому кріслі біля вікна. Його звали Мак. На голові у нього не було волосся, а руки виявилися м’якими, коли він провів ними по моїх вухах. Його шкіра була дуже темною, а пальці пахли здебільшого милом і трохи беконом.

Мак був сумний, такий, якою іноді була Мама, – біль, змішаний зі страхом і відчаєм. Я згадала, як лягала біля Мами, щоб утішити її, коли вона так почувалася, тож поклала передні лапи на крісло Мака, а тоді застрибнула до нього.

– Ого! – засміявся Тай.