Брюс Кемерон - Шлях додому

це правда. Тепер із дверним дзвінком Белла поводиться, як хороша собака.

Я сонно постукала хвостом. Так, я була хорошою собакою.

– Я завтра йду до невропатолога, – сказала Мама.

– Може, я візьму лікарняний? Ми не можемо ризикувати, залишаючи її саму.

– Ні, Лукасе, тобі не треба цього робити.

Почувши слово «Лукас», я замахала хвостом і підвелася: раптом ми йдемо на прогулянку.

– Не знаю, які є варіанти, – невесело сказав він. – Ти не можеш пропустити прийом у лікаря, бо до нього дуже складно потрапити.

Я сіла й подивилася на Лукаса, на свою людину, насторожившись, попри втому. Щось відбувалося: вони з Мамою були дуже, дуже напружені.

Я зробила «Сидіти», була хорошою собакою, виконуючи «Не гавкай», але, здавалося, це не допомогло.

Рано-вранці наступного дня, приблизно в той час, коли Лукас зазвичай робив «Пішов на роботу», ми втрьох вийшли на прогулянку. Я обожнювала, коли ми гуляли разом!

Вийшовши з дверей, ми одразу перейшли на інший бік вулиці, як і завжди. Я відчула запах Мами-Кішки з лігва.

– Бачиш? – промовив Лукас. – Тут нова огорожа. З обох боків нейлон. Я точно не зможу обпертися ногою об сітку й перелізти. А ланцюги тепер масивні й приварені просто до стовпів. Щоб перерізати їх, потрібні промислові болторізи.

Мама насупилася.

– Стривай, то ти різав огорожу?

– Ні. Ґантер сказав, що це я, але мені ніколи не доводилося цього робити. Я просто викручував дроти плоскогубцями.

– Рада це чути. Може, ти підскочиш, схопишся за верхню рейку й перестрибнеш на той бік?

– Можна спробувати, – кивнув Лукас. – Але Белла залишиться по цей бік. А мені потрібно, щоб вона залізла в підвал і загнала котів до моєї сітки.

– А якщо ти залізеш туди сам, зможеш піймати їх сіткою?

– Можливо. Я хочу спробувати.

– А якщо я піду з тобою?

Лукас усміхнувся Мамі.

– Там унизу доволі гидко.

– О, я бачила й гірше, – відповіла вона.

– Можливо.

– Коти можуть вилізти з двору? – Мама торкнулася тканини, що висіла на огорожі. – Думаю, вони могли б видертися по цьому.

– Гадаю, могли б, але в задній частині двору вони вирили прохід під рамою, де була погнута стара огорожа, тож, імовірно, входять і виходять крізь той отвір.

– Як думаєш, навіщо він установив нову огорожу? – запитала Мама.

– Якщо чесно, гадаю, що він хоче перешкодити мені виловити решту котів. Хоче продемонструвати: він може це зробити, і я його не зупиню.

– Який приємний чоловік.

Ми разом піднялися вулицею. Невдовзі підійшли до дороги, на якій повз нас швидко проносилося багато автівок. За кожною з них тягнулися різні запахи, а як чудово пахли газони й кущі, біля яких я зупинялася, щоб насолодитися! З-за огорожі до мене загавкав білий пес, і мені закортіло підійти й обнюхати його, але я була на повідці.

Біля великої будівлі Мама розвернулася і пішла в інший бік. Я постійно зупинялася й озиралася до неї, але вона продовжувала йти, не обертаючись. Було дуже прикро. Те, що почалося як чудова родинна прогулянка, чомусь розсипалося на друзки. Я не розуміла. Ми мали бути разом! Я нервово завила.

– Перестань, Белло. Мама просто йде на прийом. Вона забере тебе, коли звільниться. Ну, а я пішов на роботу.

Мене збентежило його «Пішов на роботу», бо зазвичай він казав це, коли лишав мене вдома з Мамою. А зараз ми були на прогулянці.

Лукас підвів мене до дверей, які просигналили, коли він відчинив їх. Він увійшов, обережно роззираючись навкруги, а потім потягнув мене за собою. Підлога була дуже гладенька й пахла хімікатами та безліччю різних людей, хоча я нікого не бачила. Це було веселе нове місце, особ ливо коли Лукас побіг зі мною коридором! Ми з ним опинилися в маленькій кімнатці з іще сильнішим запахом хімікатів. Він присів, і я у захваті замахала хвостом.

– Гаразд, слухай. Ти не маєш бути в лікарні. Якщо тебе спіймають, у мене будуть серйозні проблеми: можуть звільнити. Це лише на той час, поки Мама буде на прийомі у лікаря. Мені треба працювати. Я одразу повернуся до тебе, щойно відзначусь, що заступив на зміну. Будь ласка, «Не гавкай», Белло. Будь ласка.

Тільки не це. Він узяв мене за морду й поторсав її.

– «Не гавкай».

Я ж не гавкала.

Я була спантеличена, коли він вийшов і зачинив за собою двері. Що тепер?

Я подумала, що, може, це та версія гри «Не гавкай», коли я починаю гавкати, і Лукас відчиняє двері. Навіть якщо він розсердиться на мене, це краще, ніж бути самій у дивному місці. Я не відчувала його запаху по той бік дверей, хоча досі знала, що він десь поруч. Це схоже на відчуття, коли він повертався додому після «Пішов на роботу». Тож хоч Лукас мене залишив, він і досі був у будівлі або поруч із нею. Але де? Куди поділася Мама? Я заскавчала. Вони ж не хотіли, щоб я лишилася сама в цій кімнаті? Щось не те!

Я зробила «Сидіти», як хороша собака, і втупилася у двері, прагнучи, щоб вони відчинилися. З того боку не було чутно взагалі жодних звуків. Зрештою, не в змозі витримати більше ні секунди, я загавкала.

Лукас відчинив двері, коли минуло багато, багато часу – і багато, багато гавкоту. Спершу я відчула запах його та ще однієї людини, і згодом він увійшов до кімнати, а за ним слідом – жінка. Я страшенно зраділа Лукасу і стрибнула на нього, обіпершись лапами, щоб він нахилився і я змогла поцілувати його в обличчя. Моя людина повернулася! Тепер ми можемо вийти з цієї крихітної кімнати і, можливо, підемо в парк і посмакуємо ласощами.

– Бачиш? – запитав Лукас у жінки.

– Ти ж сказав, що це цуценя! Вона вже доросла.

Жінка нахилилася і простягла руку, від якої пахло чимось солодким. Я ніжно облизала її, одразу полюбивши цю жінку за такі солодкі пальці.

– Ні, вона ще цуценя, приблизно семи місяців. Ветеринар каже, що вона народилася в березні чи на початку квітня.

Жінка почухала мене за вухами.

– Знаєш, коли у хлопця є цуценя, це справді діє на дівчат.

Я притислася до її руки.

– Чув таке.

Жінка підвелася.

– Але не на мене.

– Справді? Бо я ж навмисно взяв Беллу, щоб вразити Олівію з відділу техобслуговування.

– Я помітила, що останнім часом ти все робиш лише заради цього.

– Напевно, мій метод працює, якщо ти почала це помічати.

– А ще я помітила, що сміттєпровід знову забитий. Це моє найпріоритетніше завдання у відділі помічань.