Брюс Кемерон - Шлях додому

Лукас знайшов цуценя – покруча пітбультер’єра – у підвалі покинутого будинку. Але в Денвері заборонені пітбулі, і на малу Беллу теж оголошують полювання. Лукас не може ризикувати життям улюблениці й тимчасово віддає її до родини в іншому місті. Розлука з господарем стає для Белли страшним ударом. І вона наважується на відчайдушний крок – втечу. За сотні кілометрів, блукаючи у горах Колорадо, Белла шукатиме свій дім. Її шлях виявиться довгим і небезпечним, вона зустрічатиме добрих і поганих людей, знаходячи дорогу лише за покликом серця. Однак заради своєї людини можна подолати все.

Моєму племіннику Вільяму Ґейджу Кемерону

З самого початку я знала про котів.

Коти були скрізь.

Я не могла добре їх роздивитися – мої очі вже розплющилися, але те, що коти поруч, я розуміла лише з обрисів, які рухалися в тіні. Однак я відчувала їхній запах так чітко, як запах матері, коли вона годувала мене чи моїх братів і сестер, які ворушилися, поки я пробиралася до життєдайного молока.

Звісно, я не знала, що то були саме коти, – просто розуміла, що це неподібні до мене істоти, які живуть у нашому лігві, але не намагаються годуватися поруч зі мною. Пізніше, побачивши, які вони маленькі, швидкі й граційні, я зрозуміла, що коти не лише «не собаки», а окремий вид тварин.

Ми жили разом у прохолодному темному домі. Суха земля у мене під носом пахла чимсь екзотичним і старим. Я із захопленням вдихала цей запах, наповнюючи ніс насиченими приємними ароматами. Згори, зі стелі з сухо го дерева, у повітря сипався пил, а дах був такий низький, що кожного разу, коли мати підводилася з утрамбованої заглибини на землі, яка слугувала нам ліжком, залишаючи нас із братами і сестрами, – а ми пищали на знак протесту й тулилися одне до одного, аби заспокоїтися, – її настовбурчений хвіст сягав середини простору від землі до балок. Я не знала, куди йшла мати, пам’ятаю лише, як ми тривожилися, доки вона не верталася.

Єдиним джерелом світла в лігві був квадратний отвір у дальньому кутку. Через це вікно у світ до нас потрапляли неймовірні аромати чогось холодного, живого, мокрого, ще п’янкіші запахи місцин і речей, ніж ті, що чулися в лігві. Але, попри те, що я іноді мигцем бачила, як котрась із кішок вилазила через отвір чи поверталася з невідомого місця, мати відштовхувала мене щоразу, коли я намагалася проповзти до виходу.

Коли мої лапи зміцніли, а зір став гострішим, я гралася з кошенятами, як із братами і сестрами. Часто обирала ту саму котячу родину в дальньому кутку нашої комунальної квартири, у якій двоє маленьких кошенят були особливо дружелюбні, а їхня мати час від часу вилизувала мене. Подумки я називала її Мама-Кішка.

Я радісно пустувала з котячими, але невдовзі приходила мати й забирала мене, витягаючи за шию з купи кошенят. Вона кидала мене до братів і сестер, і ті з підозрою мене обнюхували. Результат показував, що їм байдуже до залишкового запаху котів.

Таким було моє веселе чудове життя, і я не мала приводів очікувати, що колись щось зміниться.

Я сонно смоктала молоко під попискування братів і сестер, які були зайняті тим самим, коли раптом моя мати швидко підвелася. Це було так неочікувано, що мої лапи повисли над землею, а потім я відірвалася від соска.

Я одразу зрозуміла, що відбувається щось погане.

Паніка поширилася нашим лігвом, її наче вітром перено сило від одного кота до іншого. Вони кинулися до задньої частини лігва, кішки схопили за шкірку своє нявкотливе потомство. Ми з братами і сестрами пострибали до матері й почали плакати від страху, бо й вона сама була налякана.

Над нами пронеслися яскраві промені світла, і в мене запекли очі. Світло виходило з отвору, як і звуки:

– Господи Ісусе! У цьому підвалі мільйон котів!

Я гадки не мала, ні що видає ці звуки, ні чому лігво заповнювали спалахи світла. З отвору до мене линув запах досі не відомих створінь. Ми були в небезпеці, і загрозу становили саме ці незнайомі створіння. Мати, важко дихаючи, нахилила голову й позадкувала. Ми, хитаючись, щосили подалися за нею, благаючи її тоненькими голосами не кидати нас.

– Дай-но подивлюся. О Господи, скільки їх!

– Це проблема?

– Так, чорт забирай, це проблема.

– Що ти хочеш зробити?

– Треба викликати спеціаліста зі знищення безпритульних тварин.

Я відчула різницю між першим і другим набором звуків, зміну їхньої висоти й тону, хоча й не розуміла, що вони означають.

– Хіба ми не можемо потруїти їх власноруч?

– У тебе є щось у фургоні?

– Ні, але можу дістати.

Мати все ніяк не дозволяла нам утішитися її молоком. М’язи в неї були напружені, вуха заведені назад, а її увага зосереджена на джерелі звуків. Я хотіла їсти, хотіла знати, що ми всі в безпеці.

– Гаразд, але якщо ми це зробимо, то весь район буде засипаний дохлими котами. Їх занадто багато. Якби йшлося про одного чи кількох – нема питань, але тут ціла котяча колонія.

– Ти хотів завершити знесення будинку до кінця червня. У нас не так багато часу, щоб позбутися їх.

– Я знаю.

– Дивись, бачиш оті миски? Хтось підгодовує цих триклятих тварин.

Промені світла проникли глибше і, з’єднавшись, утворили яскраву пляму на підлозі перед отвором.

– Ну, просто чудово. Що, в біса, з цими людьми?

– Хочеш я дізнаюся, хто це?

– Ні. Коли котів не стане, проблема зникне. Я викличу когось.

Промені-шукачі востаннє зблиснули і згасли. Я відчула, як затряслася земля від виразних важких кроків, набагато гучніших, ніж тихенька хода котів. Помалу невідомі істоти відійшли від отвору, і поступово кошенята повернулися до веселих ігор. Я посмоктала молоко разом із братами і сестрами, а потім пішла до кошенят Мами-Кішки. Як завжди, коли денне світло, що проникало через квадратний отвір, тьмяніло, дорослі коти і кішки виходили назовні, і вночі я чула, як вони поверталися, а іноді відчувала кров маленької здобичі, принесеної виводкам.

Моя ж мати, добуваючи їжу, не заходила далі за великі миски з сухим кормом, що стояли відразу біля квадратного отвору. Я відчувала запах їжі у її диханні – то була риба, рослини і м’ясо, і мені стало цікаво, яке це все на смак.

Хай там що спричинило паніку, воно скінчилося.

Я гралася з невтомними кошенятами Мами-Кішки, коли наш світ розбився на друзки. Цього разу це були не окремі промені світла – це був яскравий вибух, що засліпив усе навколо.

Коти з переляку розбіглися. Я застигла, не знаючи, що робити.

– Готуйте сітки: коли вони побіжать, то вибіжать усі одразу!

Звук по той бік від отвору:

– Ми готові!

За світлом усередину продерлися три великі істоти. Це були перші люди, яких я побачила, але відразу зрозуміла, що й раніше відчувала їхній запах, просто не могла уявити, які вони на вигляд. Глибоко всередині мене спалахнув інтерес: мене дивним чином тягло в їхній бік, хотілося підбігти до них, поки вони