Брюс Кемерон - Шлях додому

пролазили крізь отвір. Але я заклякла на місці від сигналу небезпеки, який видавали знавіснілі коти.

– Одного піймав!

Кіт-самець зашипів і закричав.

– Господи!

– Слідкуй за ним, щойно двоє втекли!

– Чорт забирай! – почулася відповідь із того боку.

Я була далеко від матері, тож спробувала відділити її запах серед котячих запахів, а потім обм’якла, відчувши гострі зуби на своєму загривку. Мама-Кішка понесла мене до задньої частини лігва, далеко в темряву, до місця, де кам’яну стіну розріз'ала глибока тріщина. Вона втиснула мене крізь щілину до маленького вузького простору й поклала до кошенят, а потім згорнулася клубком поруч із нами. Як і Мама-Кішка, кошенята були абсолютно беззвучними. Я лежала разом з ними в темряві і слухала, як люди гукають одне до одного.

– Тут ще й приплід цуценят!

– Ти жартуєш? Гей, тримай он того!

– Господи, а вони швидкі.

– Йди сюди, киць-киць, ми тебе не скривдимо.

– Ось сучка – мати тих цуценят.

– Вона нажахана. Дивись, щоб не вкусила.

– Усе добре. З тобою все буде добре, дівчинко. Йди сюди.

– Ґантер нічого не казав про собак.

– І він не сказав, що тут буде стільки грьобаних котів.

– Гей, хлопці, ви їх там ловите в сітки на вулиці?

– Це збіса важко зробити! – прокричав хтось іззовні.

– Нумо, цуцику. Прокляття! Дивіться! Зараз вийде сучка-мати!

– Господи Ісусе! Є, собака у нас! – прокричав голос з вулиці.

– Сюди, цуцики, сюди. Вони такі маленькі!

– І ловити їх легше, ніж клятих котів, це вже точно.

Ми чули ці голосні звуки, не розуміючи, що вони означають. Промінь світла пробився крізь тріщину до укриття за стіною, але людський запах не наблизився до нашої схованки. Суміш страху й котячих криків поступово зникла, як і решта звуків.

Потім я заснула.

Прокинувшись, я побачила, що матері не було. І братів і сестер також. Заглибина на землі, де ми народилися й лежали, поки мати нас годувала, досі пахла нашою родиною, але, коли я спробувала винюхати слід матері, мене накрило почуття порожнечі й самотності, від якого я заскавчала, а з мого горла вирвалися схлипування.

Я не розуміла, що сталося, але з котів залишилися тільки Мама-Кішка та її кошенята. Нажахана, у пошуках відповідей і безпеки я повернулася до неї і висловила свій страх. Мама-Кішка витягла кошенят з-за стіни, і вони разом зібралися на невеличкому квадратному клапті тканини, який я вважала їхнім домом. Мама-Кішка ретельно обнюхала мене своїм чорним носом. Потім лягла, згорнувшись клубком навколо мене, а я рушила за запахом і почала смоктати молоко. Відчуття на язику були нові й дивні, але тепло та їжа були саме тим, чого я бажала, тому з вдячністю годувалася. За мить до мене приєдналися кошенята.

Наступного ранку повернулося кілька котів-самців. Вони рушили до Мами-Кішки, яка попереджувально засичала, а потім повернулися до свого місця і позасинали.

Пізніше, коли дуже яскраве світло в отворі почало тьмяніти, я почула запах ще однієї людини, іншої. Тепер, коли я вже розуміла різницю, то усвідомила, що раніше чула цей запах.

– Киць-киць-киць!

Мама-Кішка раптом зістрибнула з клаптика тканини, залишивши кошенят і мене. З її відходом нас накрила дивна хвиля холоду, і ми всі, приголомшені, притиснулися одне до одного, щоб заспокоїтися, звиваючись у клубок з кошенят і цуценяти. Я бачила, як вона підійшла до отвору, але не вилізла назовні – просто стояла в тьмяному світлі. Коти-самці були насторожі, та не пішли за нею до людини.

– Ти лишилася сама? Я не знаю, що сталося. Мене не було поруч, але на землі є сліди, і я зрозумів, що тут були фургони. Вони забрали всіх котів?

Людина пролізла крізь отвір, на мить затуливши світло. Це був самець – я відчула за запахом, хоча про відмінність між чоловіком і жінкою я дізнаюся пізніше. Він здавався трохи більшим, ніж люди, яких я бачила вперше.

Знову мене потягло до цієї особливої істоти, а всередині почала підійматися якась непоясненна туга. Але, пам’ятаючи про жах напередодні, я лишилася з котячими братами і сестрами.

– Так, я бачу вас, друзі. Привіт, як вам вдалося втекти? А вони й миски ваші позабирали. Чудово.

У повітрі почувся шелест і приємний аромат їжі.

– Ось трохи для вас. Піду знайду миску. І трішки води.

Чоловік поліз назад, викручуючись у отворі. Щойно він зник, коти ринулися вперед, жадібно поїдаючи хай там що було розсипано на підлозі.

Я помітила наближення цієї ж таки людини раніше за котів, наче вони не чули його запах, що ставав дедалі сильнішим. Утім, усі коти-самці зреагували так само, коли він знову з’явився в отворі: утекли до свого кутка. Лише Мама-Кішка залишилася на місці. З’явилася нова миска з їжею, але Мама-Кішка не поворухнулася, продовжуючи спостерігати. Я відчувала її напруження і розуміла, що вона готова відскочити і втекти, раптом він спробує схопити нас, як ті інші люди.

– Ось і трохи водички. У тебе є кошенята? Здається, ти ще годуєш. Вони забрали твоїх діток? О, кицю, мені так прикро. Вони збираються знести ці будинки і збудувати багатоквартирний комплекс. Тобі і твоїй родині не можна тут лишатися, розумієш?

Зрештою чоловік пішов, а дорослі коти обережно повернулися до їжі. Я обнюхала морду Мами-Кішки, коли вона наїлася, але щойно стала її облизувати, як вона різко відвернулася.

Час визначався за зміною світла, що лилося крізь квадратний отвір. Прийшло ще кілька котів, деякі з них жили з нами раніше, а також нова самиця. Її поява спричинила бійку серед самців, за якою я з цікавістю спостерігала. Двоє суперників лежали зчепившись так довго, що єдиним, з чого я розуміла, що вони не поснули, були помахи їхніх хвостів – але не радісне махання, а ознака справжніх страждань. Розчепившись, вони витяглися на землі, майже торкаючись один одного носами, і видавали аж ніяк не котячі звуки. В іншій бійці один із самців лежав на боку і бив лапою суперника, що стояв над ним. Той, своєю чергою, бив його по голові, а кіт, що лежав, відповідав серією ударів лапою з пазурами.

Чому вони не підвелися і не напали одне на одного? Їхня поведінка хоч і створювала напруження для решти тварин, але здавалася абсолютно безглуздою.

Окрім Мами-Кішки, я не спілкувалася з дорослими котами. Вони поводилися так, наче мене не існує. Я бавилася з кошенятами. Ми боролися, видиралися одне на одного й ганялися весь день. Іноді я гарчала на них, роздратована грою, яка чомусь здавалася мені неправильною. Я хотіла залазити їм на спинки й кусати