Брюс Кемерон - Шлях додому

class="b">З подушок на кріслі піднявся пил, і я глибоко вдихнула його. Мак довго й міцно мене обіймав.

– Як життя, Маку? Тримаєшся?

– Ага, – відповів Мак.

Це єдине, що він сказав. Однак, поки він обіймав мене, я відчувала, як його біль слабшає. Я була хорошою собакою, виконувала свою роботу і втішала Мака. Упевнена, що Лукас схвалив би це.

Нарешті до кімнати увійшла Мама. Вона обійняла кількох людей.

– Тобі треба приводити сюди Беллу. Вона тут дуже популярна, – сказав їй Тай.

– Ну… подивимося, – відповіла Мама.

– Я серйозно, Террі. Ти б бачила, як оживився Мак.

– Мак? Справді?

– Можна тебе на хвилинку? – тихо спитав Тай.

Мама з Таєм відійшли в куток, щоб побути зі мною наодинці.

– Знаєш, чому більшість цих людей щодня приходять сюди? – запитав Тай.

Мама подивилася на людей, які сиділи у кріслах.

– Щоб побути з такими ж, як вони.

– Так, звісно, але не лише через це. Насправді їм більше нікуди йти. Вони не такі, як ти, у них немає сина, про якого слід піклуватися.

– Піклуватися, – повільно повторила Мама. – Не впевнена, що це правильне слово. Насправді все навпаки.

– Розумію. Я просто кажу: коли ці люди дізналися, що ти крадькома привела сюди собаку, у них з’явилося відчуття, ніби вони мають мету. Розумієш? Дай їм когось перемогти. Вони ж воїни, їм корисно повернутися на поле битви, навіть якщо це лише бунт проти дурного правила щодо собак. Чому б тобі не привести Беллу сюди завтра?

– О, я не думаю, що це гарна ідея, Таю. Якщо лікар Ґанн дізнається, Лукаса можуть…

– Лікар Ґанн не дізнається, – перервав її Тай. – Ми сховаємо Беллу від нього й від усіх, кого це може хвилювати. Гаразд? Зробімо це, Террі.

Наступного дня, коли Лукас «Пішов на роботу», ми з Мамою подалися разом з ним! Мене відвели до моїх друзів у великій кімнаті з кріслами. Мама також сіла там і почала говорити з людьми. Усі були раді мене бачити.

У чоловіка на ім’я Стів більше не було того дивовижного солодкого соусу.

– Хочеш трохи тортика?

Просто чудово. Мені подобався Стів. Мені подобався Марті, який поборовся зі мною на підлозі. Мені подобався Дрю: у нього не було ніг, але він покатав мене у своєму кріслі. Я сиділа в нього на колінах і махала хвостом, а люди сміялися. Хоча запахи були не такі, як під час поїздки в автівці, мені подобалося притискатися до Дрю, коли ми їхали. Я подумала, що наступного разу в машині Лукас може дозволити мені сидіти в нього на колінах.

Це був неймовірний день. Усі пестили мене, пригощали ласощами й дарували любов.

Я робила «Сидіти» для Джордана, а він давав мені шматочки гамбургера, а потім Лейла сказала: «Лікар Ґанн іде!». Тоді Тай схопив мене і відніс на диван, де сидів Мак.

– Белло, лягай! – сказав Тай.

Мак простягнув до мене руки, і я лягла на нього, щоб утішити. Хтось накрив мене ковдрою. Я не розуміла цієї гри, але, коли трохи поворушилася, Мак поклав на мене свою руку й стримав. Його серце калатало.

– Лікарю Ґанн! – почувся гучний голос Тая. – Ми можемо обговорити необхідність того, щоб сюди підключили кілька каналів, окрім прогнозу погоди?

Почулися інші голоси. Я нерухомо лежала, притиснувшись до Мака.

– Хороша собака, – прошепотів він так тихо, що я ледве розчула.

Коли ковдру прибрали, люди аплодували й казали мені, що я хороша собака, а я радісно махала хвостом.

Пізніше я дізналася, що жінку з підсобки звати Олівія. Вона прийшла провідати мене, дала трохи ласощів, потім підвелася і поговорила з Мамою.

Того вечора Мама кілька разів промовляла її ім’я.

– Чому ти не запросиш її на побачення? – запитала Мама Лукаса.

Я принесла м’ячик і, втупившись у нього, сподівалася, що Лукас кине його по підлозі.

– О, не знаю. Може, тому що вона ненавидить мене?

– Якби вона ненавиділа тебе, то ігнорувала б, а не дражнила.

– Вона не дражнить. Ми просто різні люди. Вона така собі готеса. Називає мене «пересічним американцем» і каже, що я її ліки від безсоння.

Мама якусь мить мовчала.

– Це ж не через мене?

– Про що ти?

– Ти не можеш постійно сидіти біля мене, та, навіть якби й міг, мені це не сподобалося б. Бути тягарем для власної дитини – це для матері найгірше. Якщо ти все відкладаєш на потім через мене, то це означає, що моє життя прожите марно.

– Не кажи так!

– Ні, це не просто дурні думки, це правда. Ти знаєш, що більше за все я шкодую про те, що покинула тебе. Залишила, коли пішла в армію, і ледь не покинула, коли спробувала покінчити життя самогубством. Але тепер усе в минулому, Лукасе. Я не полишу тебе, і єдине, чого я хочу, це щоб ти мав майбутнє. Будь ласка, повір мені – це для мене найважливіше.

– Добре, тоді й ти повір мені, мамо. У мене є майбутнє. У мене чудове майбутнє. Обіцяю, я не дозволю цьому завадити.

Трохи згодом Мама кудись пішла, а ми з Лукасом вирушили годувати котів. Замість того, щоб іти до лігва, Лукас повів мене до задньої частини огорожі, де під рамою був проритий прохід. Земля і огорожа пахли кількома дорослими котами. Я знала, що всі вони і ще кілька інших сиділи зараз у лігві. Я відчувала, що Мама-Кішка теж була там. Лукас висипав їжу з сумки в миску й підставив під огорожу.

– Доведеться їм ходити сюди, – сказав він, ніби змирившись із ситуацією. – Я не можу підійти ближче. – Я чекала, що Лукас відштовхне огорожу, але він цього не зробив. Натомість повів мене до передньої частини двору, поклав руку на пояс і дивився на щось біле, прикріплене до темної тканини, яка вкривала огорожу.

– Це повідомлення про знесення, Белло. Гадаю, він дістав дозвіл.

Я відчула, що Лукас стривожений, і здивовано подивилася на нього. Ми повернулися до наших дверей і зайшли всередину. Мами вдома не було. Лукас підійшов до шафи й дістав звідти тонкі ковдри з ушитими дерев’яними брусками, які пахли котами. Потім він схопив телефон і повідець.

– Готова, Белло?

Ми помчали на інший бік вулиці.

– Гм, – сказав Лукас. – Так нічого не вийде. Навіть якщо я зможу залізти туди, не випускаючи повідець, не знаю, чи зможу перенести тебе на той бік, не поранивши. – Він погладив мене по голові. – Гаразд, тоді зробимо ось що. – Він відстібнув повідець від нашийника. Я замахала хвостом. Корисно потренуватися. Готова? «Додому», Белло!