Франко І. Я. - Мій ізмарагд, Франко І. Я.

й остро наказав мені з лошат

І ока не спускать. Та де вони?

 

- Не бійсь, дурний! Якби, хрань боже, вовк,

То коні би самі дали нам знати:

Зафоркали б і збились би докупи.

Ось слухай, рже твоя каштановата,

А он лоша їй обзиваєсь!

 

Справді,

По всій долині розляглось іржання,

Мов тремоло важке, могучим смиком

Потягнене по струні металевій.

 

- Ну, байки! Сеню, ти на черзі нині!

- Якої ж я вам байки розповім?

Тут, браття, йде таке на наші села,

Що швидко нам відхочеться байок.

 

- Що, що таке?

- Війна! Хіба не чули?

 

- Війна? Та з ким?

 

- Ну, звісно, з москалем.

 

- Що, з москалем? О, то нещастя наше!

Москаль твердий, не встоять наші хлопці

Супроти нього.

 

- То-то, браття, й є.

Наш конче хоче з москалем побитись,

Та видить сам, що сил замало має.

От він казав усюди голосити,

Що відтепер не буде так, як досі

До війська брати та перебирати,

А всіх загорне загалом: малих,

Що від землі лиш відросли, й дідів,

Що до землі вже хиляться, сліпих,

Кривих, безногих і горбатих, навіть

Дівок.

 

- Ха, ха! То, може, й нашу Феську

Візьмуть?

 

- Го-го, тота на гранатира

Придасться.

 

- То не сміх, я то віддавна

Гадаю вже: чому беруть до війська

Лиш парубків? Чи то дівок нема

Таких здорових, рослих і відважних?

Чи дівка не такий же чоловік,

Як парубок?

 

- Та слухайте лишень,

Що сталося в Урожі! Тиждень тому

Там війт під церквою цілій громаді

Читав той наказ, що почнуть усіх

До війська брати. Слухає народ,

Об поли б’єсь руками. Аж нараз

Одна вдова як не заломить руки

Над головою, як не заголосить:

«Я-яй! Я-яй!» Так протяжно, так страшно,

Мов за покійником. Усі до неї,

Гадали, може, зуб. Та де тобі!

Посиніла, у лобі очі кров’ю

Їй заплили, і руки все держить

Над головою закленуті, й стогне,

Голосить, що аж серце розриваєсь.

Що мир до неї, примовляють, тішать,

Води дають, хрестять і шепчуть - де там!

Не чує, ані бачить, не говорить,

Не їсть, не п’є, ніщо не розуміє,

Лиш яйкає від того дня і досі.

Вже з цвинтару не трафила й до хати,

Пішла долів селом: «Я-яй! Я-яй!»

А мир за нею, мов на похороні.

Три рази довкіль обійшла село.

Під ніч насилу завели її

До хати, силою й нагодували.

Та не могла вона сидіти дома.

Вночі й пропала. І від того дня

По селах ходить. Вже її в Лужку,

І в Ступниці, і в Мокрянах видали,

Була аж в Страшевичах і на Сприні.

Розхристана,- говорять,- чорна-чорна,

Лиш очі світяться. І день, і ніч

Блукає по полю, до хат не йде

І все кричить, голосить, плаче й стогне.

 

- От покаяніє! Най бог боронить!

 

- Я б, бачиться, на місці вмер з страху,

Якби її голосіння почув.

 

- Іди, дурний! Вона ж се не від злого!

Се найдобріша жінка у селі

Була. Їй бог так дав, щоб віщувала

Народові якесь велике горе.

 

- Ой-ой! І що ж то за такеє горе

Вона віщує?

 

- Чуєш, що війну?

Вже то як наш із москалем задреся,

То тут не жди добра!

- А я гадаю,

Що то не те! Велика річ - війна!

Всіх не поріжуть. Москалі ж також

Не є вовки, а люди, як і ми,

Небіжчик дід не раз про них, бувало,

Розказують, не можуть нахвалитись.

 

- І я гадаю, браття, що москаль би

Нам кривди не зробив. Господар мій -

На що розумний чоловік, а часто

Говорить: «Господи! коли б вже раз

Москаль прийшов! Таке вже всюди здирство

Пішло: москаль би все те скасував,

Зробив порядок, полекшу якусь

На бідний люд».

 

- Ой, певно що би треба

Твердої тут, московської руки!

Чи чули ви, пани ото заводять

Якісь там шарварки нові. То ніби

Говорять хлопам: «Штири дні до року

Повинен кождий нумер відробити

Коло гостинця». А то все брехня.

Їм не гостинець в голові. Плювати

Їм на гостинець! Як лиш люди вийдуть

На ті гостинці, то пани пошлють

Свою двірню з палками, нагайками,

І всіх на панський лан переженуть,

І панщину навернуть: штири дні

Щотижня кождий мусить відробляти.

 

- Не може бути! Хто тобі казав?

 

- Плети, дурний, не може бути! Вже то

Я чув про се від розумніших трохи,

Ніж я та й ти. Пани дістодь-то навіть

Вже й цісаря підпали, й цісар їм

Усе те затвердив і підписав.

 

- Ой лишенько! Тепер-то ми пропали!

 

- Воно-то бач: пропали або ні.

Пани ще досі криються з тим дуже,

Не признаються, щоб народ відразу

Не роздразнити, а найголовніше:

Бояться москаля.

 

Тут Сень вмішався

В розмову. Досі він сидів понурий

І звільна пакав люльку, похилившись,

Мов слухав голосів якихсь далеких.

І враз промовив: - Е, яка там річ

За нами впоминатись москалеві?

Що ми йому, чи сват, чи брат який?

А мислите, що в нього мало й своїх

Панів і бідних?

 

- А про що ж би мала

Війна вестися?

 

- Ні про що! Й війни

Ніякої