Мирко Пашок - Ловці перлів, Мирко Пашок

очах. Він дивився на чорний килимок, як дивились усі. Лише Абдаллах уперто втупив погляд у пісок, яким було посипано дворик. Він не любив перлів; і взагалі не любив нічого в світі, як частенько казала його мати Зебіба.

Довго панувала тиша.

— Перлини — діти місяця, — промовив нарешті Саїд співучим голосом. — Сяйво зорі, яке відраховує наш час, за повного місяця пронизує вночі морську глибінь і інколи потрапляє в розтулені уста скойки. І скойка приймає цю рідкісну краплину світла й перетворює її на речовину— Але таємниця цього перетворення відома лише аллахові. Ось чому вночі, коли світить повний місяць, я виймаю свої перлини з води, в якій вони не старіються, й показую їх їхньому батькові.

Але Саїд замовк, і на якусь мить знову запала тиша.

Мовчав і пан Бабелон, хоч добре знав, що перлини — це не діти місяця. Він знав, що їхнє походження набагато прозаїчніше, ба навіть зовсім прозаїчне: до скойки проникає піщинка, а ще частіше — мікроскопічний паразит, який трапляється в екскрементах певного виду скатів. Цей паразит забирається всередину молюска. Захищаючись, молюск обгортає зайду кількома шарами перламутру. Так виникає перлина…

Але пан Бабелон мовчав, тому що Саїдова поетична східна казка пасувала до настрою хвилини.

Нарешті тишу порушив пан Попастратос.

— Я куплю їх, Саїде! — вигукнув він. — Принаймні одну з них!

Але Саїд, похитав головою, як і багато років тому:

— Мені не потрібні гроші. Мені потрібні перли.

— Чому? Навіщо? — заволав Попастратос — він уже знов став самим собою. — Дурниці! Перлини не потрібні нікому, а гроші потрібні всім. Що від тих перлів? Хай ними обвішуються блазні, а ти матимеш за них…

— Я маю все, що мені потрібно, — перепинив його Саїд холодно. — І навіть більше.

— В тебе нічого немає! — махнув рукою пан Попастратос. — Ти поховав себе в цій проклятій богом дірі й гниєш тут живцем. А знаєш, що ти міг би мати за ці перлини? Півсвіту, цілий світ! Ти міг би жити, як султан, міг би подорожувати як набоб,[11] ти міг би обрати собі найгарніше місто на землі, міг би розкошувати, веселитися, навісніти безкарно, як божевільний, міг би мати невільників, але не цих чорношкірих, а білих, освічених— І вони були б у стократ покірливіші від негрів! Одне слово, ти міг би жити! Та чи знаєш ти взагалі, який він, світ?

Невідомо, чи пана Попастратоса справді охопило таке збудження, чи, може, він хотів, приголомшити Саїда й примусити його продати перли, але на Саїда цей вибух не справив аніякісінького враження. Саїд тільки всміхався, і, як закоханий, дивився на свої перлини.

Проте Абдаллах дивився на Попастратоса…

А потім став дивитися на перлини. Але не так, як закоханий. Пан Бабелон був першим, хто помітив цей голодний погляд. Щось змінилось у запалих Абдаллахових очах, які ще хвилину тому були цілком байдужі. Вони ніби запали ще дужче, зникли в тіні, а на обличчі лишилися тільки дві темні западинки, наче на черепі кістяка. І все-таки помилитися щодо виразу цих очей не можна було, бо, власне, цей вираз був написаний на всьому обличчі: то була хтивість і пожадливість — хижа, вовча жага.

Саїд ненароком подивився на свого сина й зрозумів цей погляд. І одразу ж судорожно закашлявся. Приступи ядухи завжди дошкуляли йому під час сильних зворушень. Іноді ці приступи розлючували його до нестями. Нещодавно Саїд наказав вигнати з острова місцевого хакіма, який не міг полегшити його страждання. Тепер він лікувався сам відварами трав, які йому привозив хакім з Массауа, та ще тим, що два дні на тиждень перебував у центрі острова, далеко від моря, оскільки вологе повітря, мовляв, погіршувало його стан. Але все це допомагало Саїдові лише в його уяві.

Ось і тепер, перехопивши Абдаллахів погляд, він затрусився від приступу кашлю. Повітря зі свистом виривалося з його грудей. Обличчя почервоніло, потім стало попелястим.

— Віднеси перли, — кивнув він Баширові й повалився на подушки. Кашель не відступав. А Абдаллах помалу встав і схилився над Саїдом… Погляд батька зустрівся з поглядом сина, й вони зрозуміли один одного.

Тієї ж ночі Алі Саїд наказав поставити до дверей своєї спальні варту й призначив невільника, який відтепер куштуватиме на очах у Саїда всі страви та напої. Потім Саїд замкнувся з Баширом і довго радився з ним щодо перлів.

А тим часом пан Бабелон і пан Попастратос поверталися до пристані. Балакаючи, вони не торкалися подій цього вечора. Попастратос розповідав про свої безладні мандрівки, пояснюючи їх бажанням хоч раз у житті побачити невільницький корабель і оглянути його вантаж; але досі йому не щастило. Пан Бабелон на це коротко зауважив, що всі чорні слуги в Саїдовому будинку — невільники. Попастратос, певна річ, знав це, але йому хотілося б хоч раз побачити рабство, так би мовити, в «стані зародження». Адже, мабуть, ніде в світі вже…

Пан Бабелон мовчки покивував головою. Він міг би дати своєму приятелеві цінну інформацію і в цій справі. Він багато знав, проживши так довго в цих місцях. Знав і те, що від чужинців здебільшого лишається прихованим. Але він мовчав: у голові його ворушилися інші, набагато цікавіші думки.

Другого дня в Джумеле з'явився Саффар, який зачув про візит чужих кораблів і хотів розпитати, чи не потрібні котромусь із них матроси. Пан Бабелон відмовив йому, так само, як і нахуда «Ель-Сейфа». Але випадково з каюти вийшов сам пан Попастратос і, побачивши на чолі у Саффара шрам, у вигляді кривого меча, вигукнув жартівливо:

— Ось хлопець, якого я шукаю! Ель-Сейф до «Ель-Сейфа»! Меч до «Меча»!

Так потрапив Саффар на Попастратосів корабель, де знайшов собі доброго друга. Звали того друга Гамід, родом він був з Верхнього Єгипту й умів читати та писати.

2

Невдовзі після Саффарової втечі в житті ловців перлів сталися зміни.