Зоряна Лешко - Знайди мене

вперше побачила її. Увесь цей час мама сиділа тут, бачила все це – і дозволила! Вона – мама! – не захистила, не сказала ні слова, навіть не ворухнулась. Дозволила чужому чоловікові знущатися з власної дитини, бо він… важливіший.

На очі знову навернулися сльози: несправедливість, образа, біль та розчарування – вона не потрібна мамі. Не потрібна їй у новому житті. Мамі потрібні аліменти – гроші, купка яких помітно збільшилася за останні пів року. Тато думає, що дбає про неї, а насправді вони…

Марійка витерла очі і втупилась у маму:

– Що «Марія»?! Яке він має право бити мене? Обзивати? Я піду від вас…

– Та кому ти потрібна, така?

Дівчина повільно повернулася до Валєри. Як же вона ненавиділа його зараз. За всі образи, приниження, побиття, за тата.

– Я потрібна татові. А вам треба його гроші. Мої гроші.

Валєра скрипнув зубами та зробив крок до Марійки.

– Тільки спробуй! Я втечу, вискочу з вікна й піду знімати побої. Закатаю істерику в міліції, скажу, що ти мене мацав, лягав на мене… Спробуй! Вони подзвонять татові, і він заб’є тебе!

Валєра розвернувся і вийшов з хати, гримнувши дверима так, що посипалася штукатурка.

– Маріє! Як ти могла?

Що? То вона ще й винна?

– Ненавиджу… Ненавиджу тебе!

Марійка спала на животі й плакала крізь сон. Вранці вона ледве підвелася з ліжка. Було боляче стояти, сидіти, ходити. Почекала, поки всі підуть на роботу, і вийшла з кімнати. Навіть сходити в туалет було боляче. А ще ж школа, гурток. Марійка розуміла, що кілька днів нікуди не ходитиме. Навіть квартирою. А наступного тижня приїде тато, і вона все йому розкаже.

Розказала не все. Бо що буде потім? Татові нікуди її забрати, а якщо він піде додому з’ясовувати, то жити буде вже зовсім нестерпно. Валєра вдає, що її не існує, мама говорить тільки тоді, коли вже інакше ніяк, зате ніхто не вказує, що робити. Кожен сам за себе.

– Щось ти сьогодні невесела.

– Я посварилася з мамою і Валє… Сергійовичем. Вони зі мною не говорять.

– Що сталося?

– Він хотів мене вдарити.

– Що? – Тато зірвався на ноги, ледве не перекинувши столика. – Та я йому…

– Не треба. Ти ж не можеш забрати мене. Просто… ти б не міг відкрити мені рахунок? І не давати мамі так багато.

Тато дивився на неї довго, вивчаюче й опустив голову.

– Не думав, що все аж так… Я сам винен. Треба було завезти тебе до бабці. Ходімо в банк, поки відчинено. Усе ще буде добре, ти мені віриш?

Марійка кивнула. Звичайно, усе буде добре. Колись.

Здається, після того, як тато пішов, залишивши гроші, Валєра вдарив маму. Марійці було байдуже. Вона сиділа в кімнаті й розглядала відблиски лампи на новенькій банківській карточці.

Два роки пролетіли, як день. Марійка відгородилась від усіх. Уроки вчила, як їй зручно; на все літо їхала до бабці; відверто грубіянила тим, хто їй не подобався; сама прала свої речі, готувала канапки; сама вибирала одяг та взуття й із задоволенням дивилась, як змінюється обличчя мами, коли вона сказала, що тепер тато дає гроші їй. Єдине, що не змінилось, – уроки малювання. Марійка не пропустила жодного, і вчитель радив їй подавати документи в Академію мистецтв.

Хлопці? Матвій, як виявилось, зустрічався з нею заради спортивного інтересу й кількох безкоштовних уроків. Марійка помічала зацікавлені погляди хлопців і мимовільний шок у тих самих очах, коли наче ненавмисно показувала свій рубець. Вона відчувала якесь неприродне задоволення, відшиваючи таким чином залицяльників, і злораділа та ненавиділа себе одночасно. У цьому житті вона нікому не потрібна, крім тата, але ще трошки – і почнеться нове життя.

Марійка чекала свого шістнадцятого дня народження, щоб покинути ненависну квартиру і старе життя назавжди.

І ось вона тут. У будинку своєї мрії. Тут ще пахне штукатуркою, фарбами, деревом, але кімнати величезні, світлі, вона матиме власний балкон та ванну й буде повноправною господинею, аж поки тато…

Ні, Марійка не хотіла думати, що тато приведе когось у цей дім. А навіть якщо й так – та жінка не буде такою, як Валєра.

– Заєчко, ти де?

Марійка збігла сходами вниз.

– Тат, ну яка я вже заєчка?

– До вісімнадцятої тридцять чотири ти ще заєчка, а потім буде видно.

– Татку, тут та-а-ак класнюче! І я буду спати у своїй кімнаті вже сьогодні. Спочатку хотіла на розкладачці внизу, але ну його. Кину матрац на підлогу і висплюсь, як ніколи.

– Ти впевнена, що хочеш переїхати вже сьогодні?

– А…

Марійка не знала, що думати. Тато не хоче? Він же обіцяв!

– Тобі ж треба буде добиратися до школи майже годину.

– Тату, ще неповних два місяці школи. Я витягну, не переживай. Головне – що я тут, а вони всі там.

У животі по-зрадливому голосно забурчало, і вони дружно розсміялися.

– Їдьмо в центр святкувати. Заодно обговоримо плани на майбутнє.

Марійка ще ніколи не була у справжньому ресторані й не пила справжнього вина. Захоплена обстановкою залу, вона забула вдати перед татом чемну дівчинку і, лише помітивши його примружений погляд, поспішно перепитала:

– А мені можна?

Тато розреготався й собі надпив із келиха.

– Тільки не кажи, що ти досі не пила алкоголю.

Марійка чомусь густо почервоніла й несподівано з викликом відповіла:

– Пробувала, і не раз. А що?

– І як у порівнянні?

Вона мовчки дивилась на тата й думала, який же він усе-таки крутий.

– Нема слів.

І справді, як можна порівнювати чорнило, часто закисле, чи засолодке, або й геть чисто спиртове, зі справжнім вином? Терпкість, яка спочатку не сподобалась, залишала приємний післясмак. Хотілося вдихнути леткий аромат, зробити ще один ковток, заплющити очі й знову відчути, як змінюється смак.

– Ти маєш можливість вибору, і я хочу, щоб вибирала найкраще.

Марійка це чомусь сприйняла як виправдання й відкуп за минулі п’ять років. Замість усмішки у відповідь, вона зробила ще один ковток і задоволено замружилась. Для чого показувати татові, що їй не сподобалися його слова? Для чого ображати й починати нове життя з непорозуміння?

– А що святкуємо?

Марійка бачила, як тато виструнчився в кріслі, у нього миттєво загорілись очі і, здається, навіть почали злегка труситися руки.

– Сьогодні сталися дві дуже важливі події в моєму житті: твій день народження і… я офіційно заснував будівельну компанію й назвав її майже на твою честь – «Мрія». За що і вип’ємо.

– Вітаю, тату! Я завжди знала, що тобі все вдасться.

Марійка усміхалась, пила вино, їла страви, про які раніше лише читала, сміялась із