Олександр Ірванець - Загальний аналіз (збірник)

– Пан Юзьо знову присідає навпроти. Він весь аж промениться якимсь хитрим і водночас відвертим щастям, ніби хлопчак. Те, що він тримає у руках, мабуть, і справді дороге йому, тож ти силоміць зображуєш інтерес на обличчі, розліплюючи свинцеві пекучі повіки.

Пан Юзьо продовжує, не помічаючи твоїх зусиль чи, може, приймаючи всі твої потуги за чисту монету:

– То є волосся, ось, самі можете побачити. Тільки прошу не відкорковувати, – і він подає тобі штатив до рук, хоча тобі нітрохи не хотілося брати його й роздивлятися. Але ти робиш іще одне надзусилля й приймаєш від нього картонний штатив, наближаєш до обличчя, витріщаєш очі, які печуть і сльозяться.

– Дуже цікаво. А чиє це волосся?

– Ото ж бо і є! – Пан Юзьо втішається. Своїм запитанням ти потрапив у самісіньку ціль. – То є дуже коштовне й рідкісне волосся. Ось, наприклад, – Він тицькає пальцем у крайню пробірку, уміст якої найсвітліший, аж до жовтизни, – це є волосся з бороди нашого першого президента.

– Хіба наш перший президент носить бороду? – не одразу розумієш ти.

– Не носить, а носив. Ідеться про того першого президента… – Пан Юзьо терпляче, наче вчитель до нетямущого учня, доносить до тебе суть твоєї помилки.

– А-а… Ви про Михайла Сергійовича…

– Саме так. Ви правильно все розумієте. Тут є ще волосся з голів нашого попереднього президента й нашого теперішнього президента. Се, останнє, як ви розумієте, найдорожче.

– А ви що, його продаєте?

– Ні, але й так. Часом у людей виникають потреби, як би то сказати… – Пан Юзьо підшукує відповідне пояснення: – Ну, так би мовити, містичного, езотеричного плану. Волосся, як ви, може, знаєте, можна використовувати в чаклуванні.

– У чаклуванні? – Сон вивітрюється з тебе. Тепер би треба розібратися, чи він просто божевільний, а чи придурюється.

– Я не є вар’ятом, як ви, може, подумали. – Пан Юзьо явно знову читає твої думки. – Але я насправді маю такий крам і часом навіть його продаю. І то не тільки волосся. Але закінчимо з волоссям. Тут я маю далеко не всі зразки. Там, – Він показує кудись через плече, у глибину захаращеного простору, – там я маю і волосся Волошина, президента Закарпатської України, і волосся Стецька, інших президентів УНР в екзилі. Воно не користується вже жадним попитом, але я тримаю про всяк випадок по декілька волосин. А тут, ось у вас у руках, – тут є волосся не тільки теперішнього, але й наступних президентів України.

– Наступних? – Ти вже остаточно перехотів спати й витріщаєшся на пробірки, які тримаєш у руках, зі справжнім, непідробним подивом.

– Ну так. Адже історія нашого краю, нашої держави ще сьогодні не кінчається. – Пан Юзьо знову говорить повільно, розважливо, присьорбуючи з філіжанки та прикладаючись вустами до чубука своєї люльки. – І не лише наступних президентів волосся маю я тут. Ось, наприклад, погляньте, – Він тицькає пальцем в останню з пробірок у штативі. На ній ти, напруживши зір, можеш розгледіти біленьку наліпку і навіть прочитати на ній чотири літери «НаНа».

– Це що, волосся котрогось зі співаків тієї російської групи? А, його, мабуть, легше продати, ніж волосся президентів, бо шанувальниць попси у Львові не бракує, – Висловлюєш ти припущення, придивляючись пильніше до пробірки з темним волоссям на денці.

– Ви помиляєтеся. «НаНа» – це зовсім не музична група. Це один чоловік, наш українець, реальний політик. То я так скоротив його теперішній статус – «Надія Нації».

– Он як?

– Саме так. І ви знаєте, на нього попит є, і досить високий. Усе це почалось, коли він був іще на своїй першій посаді керівником Нацбанку, здається… Саме тоді до мене приїхала одна пані. Вона українка, але з діаспори. Тота пані дуже хтіла трохи його волосся. Я тоді його ще не мав, але через одного фризьєра… через перукаря, – Поправився пан Юзьо, знову вмочив вуста в каву й продовжив, – тож через одного перукаря в Києві я зумів досить швидко дістати потрібну кількість, і та пані від’їхала задоволена. Вона хтіла заплатити мені долярами, але я на той час грошей не потребував, тож замовив їй дещо інше. І зараз я вам покажу, що вона мені привезла наступного разу, – він знову жваво підхопився й, майнувши в глибину своїх шаф, з’явився звідти, тримаючи перед собою синє жіноче плаття на елегантних плічках. – Ось, можете помилуватись.

– Це що? – ти все одразу зрозумів, але не знав, як реагувати. – Це саме те синє плаття?

– Ви цілком правильно сформулювали: саме те. Там, у ФБР, вони після закриття справи поклали його на збереження до сховища, на довічне збереження, себто назавжди, на віки вічні, – і ось воно в мене.

– Але навіщо воно вам?

– Ну, ви ж розумієте, ніколи не знаєш, що тобі може знадобитись у майбутньому. Окрім того, це плаття дає владу одразу над двома людьми: над тією, що його носила, і над тим, хто на нього… Ну, ми з вами розуміємо, про що ходить… – Пан Юзьо підморгнув тобі й знову зник поміж шафами.

– А ось прошу подивитися ще й на таке! – Вже за кілька секунд він акуратно вийняв із твоїх рук штатив із пробірками й поставив просто перед носом іще один, у якому пробірки стояли незакорковані. – Тут у мене зберігаються нігті. Переважно нігті з рук, хоча є й із ніг. Ось ці на сьогодні найдорожчі, – Він потрусив перед твоїми очима пробірку, у глибині якої червоненькими серпиками лежало кілька обрізків жіночих нігтів, міліметрів по п’ять-шість завширшки. – То є нігті нашої головної опозиціонерки. Про них, щоправда, досі ніхто не запитував, але я певен, що й на них настане час. Обережно, не пораньтеся! – Попередив він, спостерігши, що ти намагаєшся висипати з пробірки один обрізочок собі на долоню. – Нігті мають свою енергетику, відмінну від енергетики волосся!

Його балаканина дедалі більше починала скидатися на якусь науково-популярну лекцію. Але якщо він і