Василь Биков - Піти й не повернутися

Одного разу під весну (сніг уже почав танути) з'являється він до Мороза. У того саме урок проходив — чоловік двадцять дітвори в одній кімнатці за двома довгими столами. Вривається Каїн цей, а з ним ще двоє і німець — офіцер із комендатури. Зробили обшук, перетрясли учнівські торбинки з книжками, перегорнули підручники. Але, звичайно, нічого такого не знайшли — що можна знайти в учнів у школі? Щоправда, нікого не зачепили, не забрали. Тільки вчителеві допит влаштували, години зо дві доскіпувалися. Але все обійшлося.

І тоді хлопчаки, молодші, що навчалися в Мороза, і той переросток Бородич, щось задумали. Взагалі вони були щирими з учителем, але цього разу приховали навіть від нього. Одного разу, щоправда, цей Бородич ніби між іншим натякнув, що не зайве Каїна пристукнути. Є, мовляв, така можливість. Та Мороз категорично заборонив. Сказав, що коли треба буде — пристукнуть без них. Сваволити у війну не можна. Бородич не став заперечувати, нібито погодився. Але такий уже це був хлопець, коли щось візьме в голову, не скоро забуде про свою думку. А думки в нього завжди були одна сміливіша за іншу.

Далі мені розповідав уже сам Миклашевич, то можна вважати, що все тут чистісінька правда.

Сталося так, що під весну сорок другого довкола Мороза у Сельці склалася невеличка, але віддана йому група хлопців, яка в усьому була заодно з учителем. Ці хлопці тепер відомі, на пам'ятнику всі їхні прізвища викарбувані, окрім Миклашевича, звичайно. Павлові Миклашевичу йшов тоді п'ятнадцятий рік. Коля Бородич — найстарший, напевно, мав років під вісімнадцять. Ще були брати Кажани?

— Тимко й Остап, однофамільці?

— Смурний Микола і Смурний Андрій, усіх, отже, шестеро. Наймолодшому з них, Смурному Миколі, було років тринадцять. Завжди в усіх справах вони трималися разом. І от ці хлопці, як побачили, що на їхню школу та їхнього Олеся Івановича напосівся оцей Каїн з німцями, вирішили теж не лишатися в боргу. Позначилося Морозове виховання. Але ж ці хлопці, малі хлопчаки, без зброї, майже з голими руками. Наївності й відваги у них було аж занадто, а вправності та розуму недохват. Ну і скінчилося це відомо чим.

Миклашевич розповідав, що після того, як Мороз заборонив чіпати цього Каїна, вони виждали трохи і взялися за свій задум нишком, потай навіть од учителя. Довго міркували, придивлялись і зрештою надумали такий план.

Я, здається, вже казав, що цей Каїн жив з батьком на хуторі через поле від Сельця. Майже весь час він тинявся в містечку, інколи приїжджав додому — попиячити та порозважатися з дівками. Сам приїжджав рідко, частіше з такими ж, як і він, зрадниками, а то й з німецьким начальством. Тоді в тутешніх місцях було ще тихо. Це потім уже, з літа сорок другого, загриміло, і вони не дуже показували носа в село. А першої зими поводились нахабно, відчайдушно, нічого не боялися. Іноді цей Каїн і вночі зоставався на хуторі, переночує, а назавтра котить собі раненько в район. Верхи, на санях, а то й на німецькій машині. Іноді з начальством. І от хлопці одного разу влучили момент.

Усе сталося несподівано, раптово, як слід не організовано. Зрозуміло, хлопчаки — малі, недосвідчені. Та й звідки той досвід? Одне бажання — помститися.

Пригадую, була весна. З полів зійшов сніг, у лісі, правда, по рівчаках та ямах він ще лежав брудними плямами. У вибалках, на стернищах було мокро й грузько. Бігли струмки, швидкі, каламутні. Але дороги підсихали, над ранок морозець. Загін наш став більший, набралося з півсотні чоловік: військові й місцеві. Мене призначили комісаром. Був рядовим, а то відразу — начальство, клопоту додалося, не дай боже. Але був молодий, енергії вистачало, старався, спав по чотири години на добу. Тоді ми вже знали, передбачали — навесні загримить, а от зброї у нас малувато, на всіх не вистачає. Де могли, всюди роздобували, вишукували зброю. Посилали по неї, пам'ятаю, аж за сто кілометрів, на державний кордон. Одного разу хтось сказав, ніби на переправі через Щару минулого літа наші, відступаючи, затопили два грузовики з боєприпасами. І от Селезньов запалився, надумав витягти. Організував команду з п'ятнадцяти чоловік, підготував дві підводи, керувати сам узявся — звісно, надокучило сидіти в таборі. А мене призначив за головного. Перший раз начальником над усіма, я цілу ніч не спав, двічі перевіряв пости, на просіці й далекі, біля кладки. Зранку, тільки-но задрімав у землянці, будять. Ледве підвівся з своєї хвойної постелі, дивлюся — стоїть Вітюня, наш партизан, довгов'язий такий саратовець, щось пояснює, а я спросоння ніяк не можу втямити. Нарешті зрозумів: вартові затримали чужого. «Хто такий?» — запитую. Відповідає: «А дідько його відає, але вас питає. Кульгавий якийсь».

Почувши таке, я, сказати правду, сполохався: Мороз. Значить, сталося щось. Правда, спершу чомусь подумав про селезньовську групу: з нею щось трапилося, тому й прибіг Мороз. Але чому саме Мороз? Чому не прислав когось з хлопців? Хоча, коли б на свіжу голову, то яке мав Мороз відношення до групи командира? Вона не в той бік навіть вирушила. Я встав, узув чоботи, кажу: «Ведіть сюди». І точно: заводять Мороза. В кожушку, теплій шапці, але на ногах черевики майже на босу ногу, й холоші мокрі до колін. Що трапилось — не можу збагнути, а що трапилося погане — уже знаю напевне: увесь вигляд Мороза про це свідчить. Та й ця його несподівана поява тут, де він ніколи ще не був. Хіба це жарти, кілометрів двадцять відміряти по такій дорозі. Точніше, без усякої дороги.

Мороз постояв трохи, з потім опустився на нари й дивиться на Вітюню: мовляв, чи не лишній. Я даю знак, хлопець зачиняє двері з того боку, і Мороз каже таким голосом, наче поховав рідну маму: «Хлопців забрали». Я не зрозумів спочатку: «Яких хлопців?»-«Моїх, — каже. — Шістьох сьогодні схопили, сам ледве вирвався. Один поліцай попередив».

Признатися, тоді я чекав гіршого. Я думав, що сталося