Еберхард Паніц - Льодовиковий період

натякнув, що міг би принести взуття, якби це вирішило проблему. Але доктор не хотів про це нічого знати й невдоволено сортував рештки своїх медикаментів.

— Я зробив усе що міг, — пояснив він. — Взуття також оброблено медикаментами, як і лапи кішки, але все одно ніхто не зможе звідси вибратися.

— Але ж моя сестра й Аншюц якось вибрались? — запитав я й злякався, чи не буде це на шкоду Еві. Хоча я весь час не зводив з вази ока й нікого не підпускав до неї, вони, очевидно, якось забрали звідти своє взуття, а тепер загрузли десь у заметах.

— Це зовсім не те, — відповів доктор і заспокійливо кивнув мені. Тоді несподівано веселим, бадьорим голосом проказав: — Цей Аншюц — справжній пройда, він скористається моїм автомобілем. Він же з роду автомобілістів і пішки не зможе пройти й сотні кроків.

— Хіба не ви казали, що в баку немає бензину? Де ж він його зараз візьме? — Я згадав розмову, яка відбулася невдовзі після нашого прибуття сюди; ніхто не хотів повірити, що ми з Аншюцом і сестрою кілька днів ішли пішки.

Тепер доктор Тюдор засміявсь:

— З Аншюцом ніхто не може змагатись. Аншюц, коли схоче, викопає бензоколонку з-під снігу. Якби вам чи мені спала на думку така ідея, то я послав би туди вас або сам би пішов з вашою сестрою. — Він примирливо поплескав мене по плечі: — Аншюц, я певний, знає про вибух не більше, ніж ви або я. Але він виживе. Він проб’ється.

5

Увійшов Максим, якого не було майже годину, й запитав:

— Кажете — вибух? — Він удав, наче нічого про це не знає. Він заперечував навіть, що бачив будь-які сліди в снігу, не бачив, мовляв, ні чорного дощу, ні слідів од взуття перед дверима цього будинку, яким він розпоряджався, наче король Артур своїм середньовічним замком.

Медикаменти, хліб, чиста вода — все незабаром закінчиться. Саме про це йшлося на нашій нараді. Ксенія й залізничник прийшли в останню хвилину, посідали біля доктора Тюдора на ліжку й простягли босі ноги до пічки, а Максим підраховував, що перепаде кожному, якщо ми точно розподілимо наші запаси, підрахував усе до грама, до краплини.

— Наче в обложеній фортеці, — сказала Ксенія, — а дракон замість вогню вергає нам в обличчя снігом.

Ми розмовляли різними мовами, хоча прагнули одного й того самого. Доктор Тюдор, обличчя якого знову спохмурніло, сипав болгарськими притчами, заходився пророкувати, ганити бога й увесь білий світ. Коли ще й Ксенія, жваво жестикулюючи, почала мітингувати, мені здалось, ніби я в театрі й дивлюсь чи то комедію, чи трагедію. Залізничник учепився за її руку, наче той принц із далекого Волькенталя. Максим увесь час повторював свої розрахунки й життєрадісні фрази:

— Ми впораємося з цим, спільними силами ми мусимо впоратися.

— Можливо, — сказав я. Мені здавалось, насамперед треба з’ясувати, що то була за катастрофа. Який шанс для того, щоб вижити, мали Аншюц і Ева, а отже, й усі ми? Максим знав більше за нас. Чому ж він знову почав розводити теревені, навіть після того, як я ще раз спробував домогтися в нього пояснень і про шматочки хліба, й про кружечки ковбаси, й про рештки медикаментів, які доводилося ділити навпіл, на четверо, а то й на більше частин, щоб вистачило всім.

— Друзяко, — перебив його нарешті доктор Тюдор, — постав крапку, облиш мені принаймні оце. — Він узяв пробірки з ліками й згорнув їх у шухляду, підійшов до вікна й одірвав одну дошку, яку нещодавно було прибито. — Ось там, з того боку, — сказав він і кивнув рукою в темряву, — поблизу завіяної снігом бензоколонки стояв мій автомобіль. Автомобіля нема, я чув, як він поїхав. Рівно сім днів тому я чув і вибух, це було далеченько звідси. Сила його, напевно, дорівнювала вибухові десяти тисяч тонн динаміту, хоча то не був ні динаміт, ні звичайний, ні шахтний газ, не було то ні землетрусом, ні грозою серед зими, ні чимось іншим, природним для цієї місцевості.

— Але ж такого й слід було сподіватися.

Ми не були зовсім необізнаними, щодня читали в газетах про те, що нас чекає, коли дамо божевільним свободу дії.

— Ми їм цього не давали! — різко відповіла Ксенія, запалила сигарету, сперлася на вікно, з якого тягло холодом, і втупилась у ніч, де й досі не можна було побачити жодної ознаки життя. — Хоч би яка зловісна була ця тиша, однак що довше вона триває, то більше я заспокоююся.

— Це міг бути й нещасний випадок, і фальшива тривога, й халатність, і дія в стані афекту, й прояв божевілля, — сказав лікар, ухопив дошку, яку тільки-но зірвав з вікна, й знову прибив її на місце. — Але хто це може сказати напевно? Поки тут тиша, ми можемо сподіватися, що ніхто не відповідає божевіллям на божевілля. Можемо вичекати, з’ясувати, що трапилось, триматися стійко, аби не сталося ще гіршого. Але чого власне?

— Дивні, доволі фантастичні теорії, — констатував, похитуючи головою, Максим і закликав не відхилятися від теми, припинити нездорові абстрактні дискусії, натомість подумати про свій обов’язок. — Ми несемо за все відповідальність, — сказав він. — Світові ж проблеми обговоримо тоді, коли впораємося з власними. Отже — найнеобхідніше, будь ласка!

Але що ж усе-таки відбулось?

Якщо ядерний вибух, то чи лишився нам ще якийсь шанс? Що там, у світі? Точиться війна чи триває мир? У яких масштабах зруйновано країну, як її опромінено, наскільки знищено життя? Чи шаленіє це божевілля й в інших районах? Чи не зірвалася ще з орбіти Земля? Може, вона, завалена снігом і закрижаніла, вже несеться в позбавлене життя ніщо?

Ні, я бачив зорі, бачив місяць, як і колись, на захмареному небі, бачив за дверима сліди Евиних