Еберхард Паніц - Льодовиковий період

чобітків і черевиків Аншюца, катастрофа вже минулася. Аншюц і моя Сестра зробили неможливе, цілком імовірно, що й до нас уже поспішає допомога. Наше взуття було вимащене зеленою рідиною, плямку від неї я побачив у себе на руці. Харчів, за підрахунками Максима, лишилося яа два дні, води — теж, і то за найощадливішого користування. Ми ще могли, в разі скрути, податися гуртом за автомобілем і, якщо б не пощастило далеко пройти, розпалити сигнальне багаття й навіть стріляти феєрверковими ракетами, які лишилися в готелі від новорічного свята.
6

Коли ми повернулися вниз, до каміна, всі запитливо глянули на нас. Ми не збиралися виголошувати премудростей, просто наша нарада тривала далі: це були ті самі, вже набридлі думки й пропозиції, які ми протиставляли одна одній. До ранку все одно нічого не могло статись, хоча й на диво ніхто більше не сподівався.

Надходила північ. Діти давно вже спали по кімнатах, більшість літніх людей закуняли в кріслах, поступово всі почали розходитися. Максим непривітно кинув услід мені й Ксенії, коли ми вже були на сходах:

— З цього нічого не вийшло, ми не виробили чіткої лінії. Кожен проповідує те, що йому спаде на думку. Ні, так не може тривати далі.

Ксенія відрізала:

— Нічого не може тривати без кінця.

Я повернувся до старого Максима, й ми спробували ще раз у спокійній обстановці все обговорити. Ми залишилися в холі самі, взяли зі спільних запасів пляшку вина й по черзі пили з неї.

— Треба було зібратися раніше, — сказав я. — Ми завжди себе в чомусь обманюємо.

— Я не кожну дрібничку виношу на обговорення, — відповів Максим. То було натяком на доктора Тюдора, який увесь час говорив про загрозу й непоправні наслідки, які можуть нас доконати.

— Кому з того користь, якщо ми керуватимемося дурними гіпотезами? Це призведе до летаргії, слабодухості й песимізму, нікому не допоможе вибратись зі скрути, — гаряче обстоював він свою думку. — Чим би все закінчилося, якби ми після війни лише рахували руїни та загиблих, нацистів і невиправних йолопів? Були б лише байдужими спостерігачами? Ні, ми співали радісних пісень і горлали: «Відбудовуй, відбудовуй!»

Він і незчувся, коли в каміні догоріли дрова й хтось гукнув згори:

— Будь ласка, не так голосно!

Я пошепки його заспокоїв і потім довго й терпляче слухав, коли він розповідав про свого сина — син був тоді у моєму віці й працював начальником будівництва греблі.

— Я тоді був міністром у Саксонії, а згодом — у Берліні, але про сина часом забував. — Максим показав фотокартку свого сина в сорочці члена Спілки вільної німецької молоді, з лопатою в руці, позаду стояла група молодих людей із сяючими обличчями й стиснутими для комуністичного вітання кулаками. — Ну, а нині він — математик, людина поважна… — Я хотів був щось сказати, але він мене перебив, мовляв, не схвалює моєї поведінки. Коли Максим заговорив про минуле й про ідеали, які саме зараз, у цій критичній ситуації, належало шанувати, то розхвилювався, вхопив мене за руку й, потрясаючи нею, заклинав ніколи не зраджувати добру справу й себе самого. — Бачити треба речі такими, як вони є, добрими й гарними, — сказав він. — І через найменшу дрібницю не впадати в розпач. Якби ми тоді лише скиглили, то анічогісінько не збудували б і понині сиділи у бруді.

Тоном мрійника, чиїх настроїв, здавалося, ніщо не могло потьмарити, він розповідав про долання труднощів, про зневірених людей, про зруйновані й спустошені підприємства, які були проголошені народною власністю й заново відбудовані на самому лиш ентузіазмі.

Часто кліпаючи очима, він згадував про невдачі і сумніви, визнав, що, бувши міністром, припустився помилок; іноді, мовляв, зовсім нелегко розрізнити друга від ворога.

— Розум приходить потім. Тоді все бачиш виразніше й хапаєшся за голову. Ворог безжальний, так було, так лишиться й надалі. — Максим стиснув кулак і гримнув по столі. — Ні, нас не зламаєш, ніхто неспроможний цього зробити, хоч хай би до якої підлості він удався. Ми схопимо ворога за комір, якщо по-доброму не можна!

Я підкинув у вогонь дрібних дров, що лежали перед каміном. Мої спогади про ті часи були подібні, однак, дивлячись на полум’я й перегортаючи жар, я не міг позбутися думки, що все це не має нічого спільного з тією дійсністю, в яку ми потрапили тепер, і впоратися з нею старими способами неможливо.

Перш ніж піти, я сказав старому Максимові чесно й відверто, що я про все це думаю. Я не мав сказати чогось кращого, але й не заводив мови про ті нотатки, які знайшов у його книжці. Я був цілком переконаний, що він оцінює сьогоднішні події так само чітко, як і давноминулі, тільки судження й висновки зовсім інакші; а чому?

— Подумай гарненько, — сказав він і міцно потис мені руку. — Спи спокійно, й хай тобі присниться гарний сон, сни — це не найгірше в нашій ситуації, товаришу!

7

Я був стомлений і побоювався, що цієї ночі барвисті сни не навідають мене. Кошмарів я досить надивився і вдень.

Біля дверей своєї кімнати я здригнувся: там був отой десятирічний хлопчик, який уранці говорив, що боїться вмирати, Він спав, сидячи навпочіпки й схиливши уперед голову. Дихання в нього було спокійне, однак коли я хотів обминути його й відчинити двері, він зітхнув й розгублено підвів на мене очі.

— Вибач, я не хотів тебе будити, — сказав я й схопив ковдру, яка лежала тут-таки, в коридорі, щоб закутати хлопчика, бо він од холоду втягнув голову в плечі. — Чому ти не