Еберхард Паніц - Льодовиковий період

Ксенії й почав говорити те саме уже їй; жінка виявилась терплячішою. Старий Максим, книга якого й досі лежала там, куди я її поклав, з досадою мовив:

— Проблеми, проблеми…

Моєї сестри й Аншюца не було в загальному гурті біля каміна.

— Невже їм не потрібні таблетки? — запитав я лікаря. Він кивнув, як і раніше, привітний і спокійний; лікар знав, про що я кажу.

— Все буде в порядку, — відповів він. — А порядок — це половина життя. Про неї ми й турбуємось, бо друга половина не в нашій волі.

— А в чиїй же? — запитав я різко, хоча й здогадався, що він має на увазі. Його зверхність і вміння ухилятися від прямої відповіді дратували мене. — Я хотів би, щоб ви колись відчули себе безпорадним перед правдою, — сказав я йому.

— Це буде сьогодні ввечері, — відповів він посміхаючись і подався до підвалу. Він приніс звідти кілька полін і вугілля, поклав у кімнаті для хворих і розпалив там пічку.

— Хай сам погосподарює, — сказала Ксенія залізничникові, який хотів допомогти лікареві.

Поки що ніхто не вибув з нашого кола, усі начебто були здорові: на обличчях жодної напруженості, майже безтурботні розмови про буденні справи, Блондинка запитала в директора готелю, чи немає тут лиж.

— Це було б непогано, снігу не бракує, — додала вона.

Дехто поставився до цього серйозно: на лижах можна розвідати місцевість.

— Без черевиків? — зауважила єхидно Ксенія. — Босоніж на лижах!

На думку людям спадали найдивовижніші ідеї. Андреас запропонував розпалити поблизу готелю багаття й подати димовий сигнал, може, його хтось помітить.

— Інакше ми тут сидітимемо до скону, — сказав він. — Бо хто ж може знати, що нас замело снігом і нам потрібна допомога?

— Інших теж, мабуть, замело, — відповів Максим. — А дрова нам треба ощадити. — Нагадавши про свою посаду, він вимагав суворої економії, закликав до здорового глузду. — Спочатку слід добре подумати, а тоді вже говорити. Якщо ми нерозумно витрачатимемо свої сили, то нічого не досягнемо.

Однак новим ідеям і добрим порадам не було кінця. Декому хотілося бодай глянути на світ божий, залізши на дах чи зробивши отвір у якомусь глухо забитому дошками вікні. Адже погода покращала, буран ущух.

— Місяць зараз уповні, видно було б далеченько, — мовив Андреас, — бо у цьому темному хліві можна збожеволіти.

Я підійшов до дверей і поторгав ними. Знадвору вони були завіяні снігом, однак відчинилися, коли я натиснув плечем. Я вражено втупивсь у високий, осяяний місяцем сніг. І побачив сліди двох людей, які вели до гір. Сніг більше не падав, і я добре розпізнав слід взуття моєї сестри.

Максим потяг мене назад до будинку й замкнув двері на ключ.

— Облиш! — крикнув він і штовхнув поперед себе так, що я вдарився об поруччя сходів. — Піднімайся нагору… — тихо наказав він, при цьому люто штовхнувши мене кулаком у потилицю. — Хіба я не казав, що ми все обговоримо пізніше?

4

В кімнаті для хворих Максим застеріг мене від будь-якого самочинства в майбутньому. Доктор Тюдор кивком підкликав мене до себе й сказав:

— Добродію, не треба сердиться, — Він узяв у руки кішку, яка разом зі мною прослизнула до кімнати, й оглянув її з усіх боків. — Тримайте, не бійтеся! — гримнув він і простяг мені тваринку, яка дико борсалася й сичала. Доктор Тюдор змастив їй лапи зеленкуватою рідиною, тоді забрав у мене з рук, глянув на себе й усміхнувся, бо кішка геть вимазала зеленим його руки та білий халат.

— Все це не так просто збагнути, — сказав він, знизавши плечима, й підсунув до мене стілець, Доктор Тюдор видався мені дуже змарнілим і виснаженим, очевидно, за останні двадцять чотири години, відколи я був тут, він не дозволив собі ні на хвилю перепочити. — Я вже нічого не можу вдіяти, — відверто зізнався він, підсівши до мене, й випустив кішку, яка відразу шаснула під ліжко.

— Медикаменти майже скінчилися, коли ще щось трапиться, я буду абсолютно безпорадний.

Лікар заплющив очі й стиснув губи, здригнувся, наче від холоду, хоча пічку знову напалили. Він щось промимрив собі під ніс, але так тихо, що я не зрозумів жодного слова. Внизу, в холі, почувся гамір, лікар теж прислухався, хоча в тому гармидері нічого не можна було розібрати.

— Господи! — проказав він по-болгарському й пішов до дверей, але знову звернувся до мене: — Що так схвилювало наше товариство?

— Що надворі стільки снігу, що зникло взуття… — відповів я, хоча в цих словах не було нічого нового, Та й не про це йшлося в холі. Там говорили про Аншюца, про його спробу втертися в довіру за допомогою сигарет, про його настирливість та бажання будь-що, навіть ціною брехні, переконати нас у чомусь. Очевидно, ні для кого вже не становило таємниці, що він змовився з моєю сестрою й вони крадькома вшилися. Лише Ксенія брала його під захист. © http://kompas.co.ua

— Та що ми знаємо про нього? — казала вона. — Навіщо засуджувати того, хто не заподіяв нам нічого злого? Можливо, він стане нам у пригоді й чимось більш суттєвим, ніж сигарети.

Я вважав це за нісенітницю й так і сказав докторові Тюдору. Той спочатку не зреагував і підкинув у пічку вугілля, набравши його з відра, яке принесла ще Ева. Він уклякнув на підлозі й спостерігав за кішкою, що вовтузилася й дряпалася під ліжком.

— Усе можна зрозуміти, — сказав він підводячись. — Кожен шукає виходу, й кожен — по-своєму. Ще кілька днів, й ми всі перегриземось.

Я поцікавився, чому інші не прийшли на нараду, й