Еберхард Паніц - Льодовиковий період

зо два рази, далеко-далеко звідси. Тут цього справді досі ніхто не бачив на власні очі, а лише чув про це. Воно було подібне до того, що давно занотував у своїй книжці Максим. Знав про це й господар хати, до якої ми заблукали. На прощання він нам ще сказав:

— Боюся, що під цим снігом загине все живе.

Вийшовши з того самітного дому, ми незабаром знову збилися з дороги. Всі сліди замело, за два метри нічого не було видно. Ми боялися, що блукаємо кругами, й навіть не знали, наближаємось до кордону чи віддаляємося від нього. Нарешті ми здибалися з Аншюцом, який умовив нас зійти разом з ним зі схилу в долину.

— Лише там, унизу, — запевняв він, — є надія вижити.

Ми не думали ні про Схід, ні про Захід, ні про війну чи мир, ми лише намагалися виборсатись із снігів і дійти до тієї долини. Готель «Артус», куди провів нас Аншюц, видався нам раєм серед суцільного пекла.

3

У нас був дах над головою, ми більше не мерзли, нам давали їсти й пити, ми мали навіть кімнати з ліжками. На шахівниці, яку хтось поставив на стіл, були всі фігури. Лежали тут і доміно, й карти для гри в скат, і квартет дитячих музичних інструментів. Хлопчик, який вийшов із кімнати для хворих, певний час грався цими речами, але до нього ніхто не зважився підсісти, жодна дитина. Дорослі теж не мали ні бажання ні настрою гаяти час у такий спосіб, хоча якогось іншого заняття ніхто не мав, майже не було й теми для розмови, не було ні терпіння, ні нетерплячки, бо нетерплячку породжували надії.

Прокинувся Андреас, який спав у мене на колінах, й розгублено запитав:

— Ви ще тут?

Йому приснилося, що його діти, обідрані, з попеченими обличчями, щойно зайшли ось у ці двері, Він зі стогоном підвівсь, але своїх сновидінь позбувся не зразу, а лише тоді, коли я заговорив до нього. Він схвильовано сказав:

— Я виразно чув їхні голоси. Як же так?

Він знову почав розповідати про тестя й тещу, в яких його діти завжди були добре доглянуті. Зрештою, в цій кліматичній зоні часто спостерігаються сильні грози, град, сніговії та бурі. Одного разу блискавка влучила в березовий гай, де незадовго перед тим діти закидали камінням лисячу нору.

— Тут з переляку наговориш чого завгодно, — сказав Андреас і розхвилювався ще більше, наче все це відбулося лише вчора або принаймні в його страшному сні.

— В мене також є хлопчик, тож я знаю, небезпека ввижається скрізь, — спробував я його заспокоїти.

Однак мені й самому треба було оборонятися від нападу таких страхів. Кілька хвилин я сидів, міцно стиснувши губи. Тепер уже він запевняв, що небезпека, яка загрожувала його дітям, минулася.

— Діти ж далеко звідси, — сказав він, — до того ж нас розділяють гори, а погода так чи так зміниться, там усе могло бути по-іншому, я певен!

Мій син був ще далі від мене, нас розділяло шість або сім кліматичних зон. Я кивав головою, хапаючись, однак, за кожне слово, яке приносило заспокоєння. Моєму хлопчикові не виповнилося ще й трьох років, у цю мить я виразно побачив його обличчя. Неймовірно, щоб він міг опинитись у полоні снігу та смерті, як ми ось у цьому будинку.

— Не може бути, щоб то вибухнула бомба, — сказав несподівано Андреас, — бо однією не обійшлося б. — Він нахилився до стіни й прислухався до того, що робиться надворі. Тиша була для нього доказом його оптимістичних запевнень. — Якщо хтось наважився на такий злочин, — збуджено промовив він, — то йому треба дати такого ляпаса, щоб у нього іскри з очей посипались.

— Тоді була б війна, — відповів я. Мій голос, мій захриплий шепіт ледве можна було почути. Більше я нічого не хотів сказати, більш нічого не хотілося мені й чути.

Досі усі уникали розмов на цю жахливу тему.

Але молодий лісник і далі говорив, ще більше хвилюючись:

— А що ж то все-таки могло бути? Все це ненормально, такого ніколи не було. Перед бурею справді сталося щось жахливе.

— Буран ущух, — сказав я. — Ми зараз у повній безпеці. Ось реальні факти.

Ксенія й усі інші, що сиділи біля каміна, дослухалися до нашої розмови.

Дехто з них згідливо кивав мені, дехто ж опускав очі додолу. Доктор Тюдор зійшов униз, посміхнувся й сказав:

— Друзі, не сваріться, ми всі пережили катастрофу. Тепер найстрашніше позаду.

— І все ж таки щось трапилося, — шепнув мені Андреас, — там же бомби на кожному кроці. — Він показав рукою туди, де, на його думку, мав проходити кордон, — Це — божевілля, авжеж, однак вистачить і одного божевільного або просто дурного збігу обставин. Хіба ні? Ми ж навіть не знаємо, що ще буде.

Кожна секунда тиші була крихтою надії, тут він мав рацію. Я взяв його за руку й тихенько повторив:

— Ми нічого не знаємо.

Зберігати крижане мовчання — це й досі був найкращий вихід. Трохи підбадьорювало нас і те, що сніговій ущух і відступив холод, бо ми розпалили невеличкий вогонь. Та перш за все ми покладали надію на нашого лікаря, який знову роздав нам кришталики отруйно-зеленого кольору, при цьому вимагаючи вижити, наче той заклик був важливіший від медикаментів.

З-під столу вийшла кішка, тернулась об вазу, але зразу ж дременула, тільки-но я простяг до неї руку.

Ніщо вже не щогло, втримати мене в цьому кутку, Андреас теж одвернувся від мене, не знайшовши співчуття своїм похмурим думкам. Він підсунувся до