Еберхард Паніц - Льодовиковий період

Споночіло дуже швидко, майже враз. У щілини вікон стало видно окремі бліді зірки. Буран ущух, однак люта холоднеча тримала будинок у лещатах, тож ніхто не наважувавсь одійти від вогню.

В кімнаті для хворих безперестанку горіла пічка, вона так розжарилася, що від неї ледь не зайнялися дошки вікна, крізь яке труба виходила назовні. Покашлюючи й лаючись на чім світ стоїть, знову з’явилася Ксенія, зразу за нею прибігли хлопчик, вродлива русява жінка й бородань. Вони запевняли, що там, нагорі, досить наковталися диму й ліків, тепер, мовляв, ситі всім тим донесхочу.

— Я раптом помітила, що мені стало жарко, — сказала актриса. — А це означає, що я ще живу. Отож я устала з ліжка.

— А де ж Ева? — запитав я, бо вже не бачив її кілька годин. Я дивувався, чому доктор узяв собі в помічники залізничника й Андреаса, які виконували роботу, що її досі виконувала моя сестра.

— Ева зайнята, — зауважив Максим, узяв мене за руку й потягнув у куток, до вази, в якій було заховане взуття. — Ти ж член партії, — сказав він, уже вкотре закликаючи мене до дисципліни й мовчазності. Для всього, мовляв, настане свій час. Він говорив, що варто було б увечері зібратись, обміркувати все, але у вузькому колі. Доктора, Ксенію й залізничника теж можна запросити.

Розводитися більше не було потреби. Старий Максим користувався великим авторитетом, і я сам теж цьому посприяв. Проте мене турбувала Ева. Всі, наче змовившись, нічого про неї не казали. Якщо вже посилатися на партію, то комуністам належало довіряти повністю, а не вважати їх за сторонніх спостерігачів. Я подумав, чи не час перекинути вазу й віддати кожному його взуття. Але доктор Тюдор, певно, вгадав мої думки, бо владним голосом крикнув:

— Ми все обговоримо, рішення приймемо спільно!

Очевидно, він довідався про ту схованку, або й знав про неї від самого початку. Ніхто досі не наваживсь доторкнутися до неї; ледве спроможні зробити кілька кроків, люди ходили в панчохах і шкарпетках, дехто пообмотував собі ноги ганчір’ям, а дехто, серед них і Максим, — ковдрами. Без черевиків, очевидно, можна було терпіти, поки світ за вікнами не перестане казитися. Не було потреби ні звертатися до чийогось здорового глузду, ані замикати двері на ключ. Ні тихо вимовлене слово, ні перекинута ваза тут, очевидно, нічого б не змінили.

Коли я вирішив закурити, Андреас, який не палив, простяг мені свою порцію сигарет:

— Сподіваюсь, вельмишановний пожертвувач не заперечуватиме!

Я мимоволі озирнувся, шукаючи Аншюца, однак у фойє його не було.

— Зник, — буркнув я й заховав у кишеню подаровані сигарети. Андреас знизав плечима, він був дуже втомлений і присів навпочіпки, а невдовзі, важко зітхнувши, так і заснув.

Можливо, Ева з Аншюцом пішли до його кімнати. Я бачив, яка сестра виснажена, їй конче потрібен був перепочинок. Евин білий халат висів на поруччі сходів. Доктор Тюдор зняв його й відніс у спорожнілу кімнату для хворих, де залізничник гримав молотком, знову забиваючи дошками вікно.

Такий грюкіт, я це знав, не заважає моїй сестрі спати. Андреаса це теж не розбудило, навпаки, він ще більше схилився мені на коліна, і я, затиснутий отак між стіною та вазою, ніяк не міг позбутися гнітючих думок.

Час на роздуми в мене був. З тих нотаток у Максимовій книжці я вичитав таке, про що тут ще не говорили, однак колись мусили заговорити. Кожен у ті дні спостерігав щось незвичне й відчув жах на власній шкурі.

Після смерті своєї шістнадцятирічної доньки, після хвороби й розлучення з чоловіком Еві було нелегко. Я запропонував їй поїхати разом зі мною в тюрінгські гори. Я вже давно працював над книжкою «Гете — міністр», хотів ознайомитися з Ільменауським гірничопромисловим районом, а разом з тим вивчити старі документи, щоб належно висвітлити оті десять років, які великий веймарець більше присвятив політиці й економіці маленького герцогства, ніж поезії. Цього разу я мав оглянути рудовидобувну шахту, в яку спускався Гете. Однак за кущами й давно поваленими стовбурами дерев ми з Евою знайшли лише занедбану штольню, в яку змогли проникнути на якихось п’ятдесят метрів. Коли вже вирішили вибиратися назад, то побачили сліпучі відблиски спалаху, почули вибух.

Штольня захистила нас від прямого світла. Приголомшені побаченим і почутим, ми вибралися назовні й сіли на уламки граніту. Довкола так само зеленіли кущі, трава та мох. Однак незабаром небо спохмурніло, над нами згустіли хмари, знялася буря, сипонула злива з градом. У цю пору року це не було рідкісним явищем, ми знову залізли до штольні й сиділи там, поки дощ, який ставав дедалі чорнішим, перетворився на сніг.

Усе раптом затягло похмурим блідо-жовтим туманом, десь у далині вирували пожежі, й сніг ішов упереміш із сажею. Незабаром цієї сажі стало вже по коліна, а на схилах її насипало цілий метр. Найстрашніше ми з сестрою перечекали в штольні, однак тепер і для нас почалося пекло.

— Куди ж це ти мене затяг? — вигукнула моя сестра. Прізвище чоловіка, який збив нас із дороги, застряло у мене в горлі. Ми грузли в снігах, щоб пройти якихось сотню-другу кроків, потрібно було витратити кілька годин. Нарешті ми добралися до якогось хліва, в якому ще недавно стояли корови. Корів кудись погнали, ми ледве видимими слідами пішли за ними й додибали до хати. Там двоє старих людей лопатами розкопували двері.

— Хай благословить вас бог, — сказала жінка. Чоловік дав нам випити грогу, сів з нами за стіл і теж випив.

— Який то біс уселився в людство? — запитав він, похитуючи головою.

— Такого ще світ не бачив.

Не бачив, а може, й бачив, принаймні