Микола Васильович Білкун - Корабель з райдужними вітрилами

ще й першого року служби, та ще й на далекому кордоні, десь аж в горах Тянь-Шаню, без листів з дому кисло служитиметься. Ото Гриші я й пишу, повідомляю всі новини. Хоч відверто сказати, кожен лист вимучую, бо на мою думку особливих подій не відбувається і нічого нового в селі не сталося.

Позавчора на полі наші дівчата, копаючи буряки, викопали з землі кремінне долото і одразу ж принесли мені. Таких доліт у нашому музеї вже чотири. То я собі знайшов причину поїхати у місто — одвезти в Історичний музей це знайдене долото. Коли воно їм потрібне, хай беруть. Сказав про це Саві Микитовичу. Він тільки плечима знизав, а потім зрозумів, чого я з тим долотом у місто збираюся:

— Хлопцям хочеш показати? Розумію тебе, розумію. Їм буде цікаво. Чого ж, їдь, звичайно.

І я сів на електричку й поїхав. Але нікого не застав дома, всі були на футболі. І навіть Іра. Ну, хлопців я розумію, але для чого дівчинці футбол? Так Іржика я й не побачив…

Вже коли повертався назад, зустрів Толю Юхимця. Але він був чимось страшенно засмучений, відповідав односкладно «так», «ні», і розмова у нас не вийшла. Я попрощався з ним і пішов на електричку.

Нічого, в неділю приїду знову. Що тут тієї їзди — три кілометри до станції, це на власних ногах, а там сорок кілометрів електричкою. Годину на дорогу туди, годину звідти, хай дві години побуду з хлопцями… Ех, і все ж таки, чому Іра пішла на футбол? Навіщо дівчинці той футбол?

ПРО ТОЛЮ ЮХИМЦЯ, ЙОГО БАТЬКА І ЩЕ ТРОХИ ПРО ВАЛЕРІЯ САХНЕНКА

Толя Юхимець не міг повірити, що його батько нап'ється в такий день. Зовсім недавно він твердо обіцяв і Толі, і мамі, що й краплі в рот не візьме, і от… Він казав, що вже не раз задумувався над тим, щоб круто змінити своє життя на краще. А для цього треба перестати пити горілку. Власне, горілку він майже не п'є, він напивається вином в компанії якихось підозрілих типів.

Толин тато — робітник. Він працює в одному цеху з батьком Ваді Іванова Глібом Степановичем, і з Валерієм Сахненком, і батько Кирила Куличенка працює на тому ж заводі, тільки не в цеху, а в заводоуправлінні, бо він плановик-економіст.

І всі знають його тата, всі його товариші, всі ровесники, всі однокласники… Знають, який він… Знають, скільки разів було так, що його вже хотіли вигнати з заводу, але бригада брала його на поруки, тато Ваді Іванова заступався за нього, і він сам не раз давав слово, що виправиться, що не буде більше пити. А от…

Вони б усі, звичайно, не заступалися б за нього і не брали на поруки, коли б він не вмів працювати. Але в тім-то й річ, що він уміє! У нього високий розряд, і коли він не п'є, у них вдома настає свято. Мама така щаслива, не роздратована, і Толя спокійно може зробити уроки, допомагає їй по господарству, і все у них ладиться. Здається, що так буде весь час, а погане забувається швидко. Тато добре заробляє і приносить додому всю зарплату, і мама, розквітаючи, починає вираховувати і розраховувати, що вони зможуть купити, коли… Але сама вона швидко спохвачується і каже зітхаючи: «Ат, дурень думкою багатіє!» Справді, минає якийсь час, і на тата щось ніби находить. Він стає сумний, ніщо його не тішить, він починає до всього прискіпуватись, що б Толя чи мама не зробили хорошого, все йому не до ладу, він починає роздратовано бурчати, що вони його не цінують, не люблять, не зважають на те, як важко він працює, які великі гроші заробляє, вони ж, мовляв, невдячні. Він при тому забуває, що мама не сидить склавши руки, вона теж працює. В «Хімчистці». І вони часом місяцями живуть на її невелику зарплату. Ще й за нього штрафи доводиться у витверезнику сплачувати, бо він все пропиває і нічого додому не приносить.

І от коли починається отаке татове бурчання і прискіпування, то вони вже добре знають, чим воно скінчиться. Сьогодні увечері, найпізніше завтра, тато прийде додому п'яний і почне бешкетувати, пориватися бити маму чи Толю. Ну, тепер Толя йому не дається, Толя вищий за тата, і у Толі вистачає сили схопити його за руку, захистити себе і маму. А раніше…

Два роки тому, коли таке-от з ним почалося і вони сиділи без копійки, мама не витримала і вирішила піти поскаржитись на тата у завком. Взяла Толю з собою…

Йому страх як не хотілося йти туди. Йому було соромно. Йому здавалося, що ще задовго до того, як вони прийдуть на заводську прохідну, всі на них «штрикатимуть» пальцями і хіхікатимуть: «Он іде дружина п'яниці, і син п'яниці, і йдуть вони по зароблені їхнім чоловіком і батьком гроші». Толя плентався нога поза ногу поруч з мамою, і коли б йому не було її так шкода, він скоріше б вмер з голоду, ніж прийшов би сюди, у заводоуправління. Але він не міг покинути маму в такі хвилини, з ним вона почувала себе впевненіше.

В заводському дворі Толя побачив велику Дошку пошани. Над нею сяяли великі літери, вирізьблені з блискучого металу: «Ними пишається завод». І він впізнав на Дошці пошани Вадимового тата, і Валерія Сахненка, і ще кількох людей, батьків і старших братів своїх однокласників. Але портрета його тата на цій дошці не було, бо хіба міг пишатися ним завод? А вже в самому заводоуправлінні Толя побачив великий стенд. Він називався «Як вчаться наші діти». Він навіть уяви не мав, що цим може хтось цікавитись, окрім батьків. Щоправда, Толиного тата не дуже там обходить, як Толя вчиться, але мама бере близько до серця кожну його оцінку: кожна відмінна оцінка дуже її тішить, а кожна, навіть посередня, дуже її засмучує. Вона не лає Толю, а тільки сумно хитає головою і гірко-гірко зітхає. А тут виявилось, що всі їхні оцінки виставляють напоказ всім, щоб всі бачили,