Андраш Беркеші - Агент №13

через це я й не розуміюся в цій техніці або, як ви висловились, пані, в цьому стилі.

— Простіше кажучи, — втрутився в розмову полковник, — мій приятель спрямовує справи так, щоб створити такі ситуації, за яких злочинець сам змушений зізнатися.

Губер задумливо курив.

— Якщо я правильно вас зрозумів, це означає, що пан Шалго вже наперед знає, хто злочинець. Але дочікується тієї хвилини, коли сам убивця заявить: прошу, я тут, це я вбив.

— Щось подібне, — підтвердив Кара.

— Для мене це надто складні речі, — зізнався Губер. — Мені здається, що в подібних справах хід і темп подій диктує злочинець. Як на шаховій дошці. Ініціативою володіє той, хто починає. А чорні змушені тільки захищатися.

— Добрий шахіст розгортає наступ і під час захисту. А ще кращий примушує білих нападати так, як це йому вигідно, — зауважив Шалго. — Ви любите грати в шахи?

— Так, але, на жаль, все ніколи, — відповів Губер. — Вибачте, ви ще й до, сі працюєте в міліції?

— Ні, пане, — відповів Шалго. — Я вже багато років на пенсії. Часом так, заради спортивного інтересу, допомагаю приятелеві.

— Щиро кажучи, дивна розвага, — промовив Губер.

— Можливо, — кивнув Шалго. — Але в кожного пенсіонера має бути якесь хобі. Один щось майструє, інший розводить курчат, віруючий до самої смерті б'є поклони, ну, а я, шановний пане Губер, я до могили буду переслідувати зло. Покликання і пристрасть людини виправдані тільки в тому разі, якщо вона знаходить у тому задоволений. Я переконаний, шановний пане, що в старості первинні почуття людини не відмирають. Ми навіть глибше, розважливіше, пристрасніше ненавидимо або любимо;

— Згоден, — сказав Губер. — Від щирого серця бажаю, щоб ви якомога скоріше схопили вбивцю Віктора Меннела.

— Дозвольте питання до вас, пане Губер, — звернувся до нього Кара.

Губер обережно струсив попіл із сигари.

— Будь ласка.

— Як ви гадаєте, чи мав Меннел знайомих в Угорщині?

Фелмері не спускав очей з німця. Випущена з рота хмара диму на хвильку закрила його обличчя.

Коли дим розвіявся, на його лице впав промінь сонця. Лейтенантові подумалось, що обличчя німця викарбуване з каменю, а погляд його зеленкуватих очей здавався дуже втомленим. Німець опустив очі і глянув на свої забруднені маслом руки.

— Чи можна з вами поговорити віч-на-віч? — запитав він. — Скажімо, через десять хвилин. Я хотів би трохи привести себе в порядок.

— Будь ласка. Через десять хвилин я теж звільнюся, мені ще потрібно подзвонити по телефону, — відповів Кара і підвівся.

— Ось ванна кімната, пане. — Таборі теж встав, щоб провести гостя.

Ліза вийшла на терасу.

— А ти залишаєшся? — глянув Кара на Шалго.

Товстун ствердно кивнув головою.

— Шкода, так зручно вмостився… — Він витяг з кишені монету. — Якщо орел — я виграв.

Підкинув монету, з дивною для товстуна спритністю «впіймав її на льоту і розкрив долоню.

— Яка ставка і з ким граєш? — засміявся Кара.

— Сам з собою.

— Виграв?

Шалго глянув на монету.

— Орел, — кинув коротко.

3.

До вітальні увійшов Казимир.

— Ви самі, дядьку?

Шалго схаменувся.

— Як Бєляєв у космосі.

Казимир підійшов ближче і зупинився біля стола. Погляд його був колючий, голос різкий і холодний, паче лезо ножа.

— Ваш приятель підозрює мене?

— Всіх, — відповів Шалго і підвів очі. — Може, навіть і мене.

— Він ставить дурні запитання.

— Дурні балачки породжують дурні запитання. Це цитата з вибраних творів Шалго.

— Мені не до жартів. Я серйозно питаю.

— Я теж. Те, що я сказав, серйозно, навіть геніально. Воно має глибокий філософський зміст.

— Ви й мені підкидаєте принаду? Я не клюну на неї. — Голос Казимира став лагіднішим.

— Ти сказав неправду, що їздив у столицю.

— Не вірите, що я був у Будапешті?

Шалго позіхнув, прикривши рот. Потім почав шукати в кишені сигару, але не знайшов. Важко підвівся, та Казимир випередив його: підійшов до буфета, вийняв шкатулку з сигаретами і подав старому. Той відкусив кінчик сигари, виплюнув його, навіть не глянувши куди. Запалив.

— Так про що ти? Ага, згадав. Ні, не вірю. Але це зараз не так і важливо. Кара просто задав тобі кілька звичайних, стандартних запитань. Якщо справа ускладниться, він ще багато про що тебе питатиме. Ти розумний хлопчина, Казимир, і я переконаний, що в майбутньому твої відповіді будуть дотепніші.

— Невже ви можете повірити, що я прикінчив того донжуана?

— Синку, це не залежить від того, віримо ми чи ні. Ти ж інженер. І теж не просто віриш законам фізики, а знаєш їх. І знаєш тому, що тобі їх довели. Кара теж хоче знати, хто вбив Меннела. І він це доведе. Гадати тут не можна. Ось через те його і цікавлять усі подробиці.

— Ну й хай собі запитує. Мене він може питати про що завгодно. Я відповів йому. А решта — то його справа. На вашому місці я не в цьому будинку шукав би вбивцю.

— Його треба шукати серед знайомих Меннела, — пояснив старий.

— А я б на місці вашого друга поцікавився, хто має спорядження для підводного плавання.

— Ти маєш на увазі, що… — Шалго замовк, закінчивши речення в уяві: Меннел сидить у човні, загоряє. Вбивця підпливає під водою і…

— Мабуть, убивця схопив його за шию ззаду, — продовжував Казимир. — Меннел не зміг захиститися. Той задушив його, стяг у воду, а сам по дну виплив на берег. В очереті можна зникнути безслідно.

— Цікава