Андраш Беркеші - Агент №13

— Отож. На це Казимир відповів йому, що й він тільки пожартував…

— Чому ж ви мені про це нічого не сказали? — обурився Таборі. — Ну, відповідайте, чому промовчали про цей випадок?

— А цікаво, — запитав Казимир, — що б ти зробив на моєму місці?

— І справді, Мате, мене теж це цікавить? — посміхнувся Шалго.

— В усякому разі, не поліз би з кулаками.

— От бачиш. Через те я й не сказав тобі нічого, — відповів Казимир.

Кара крутив між пальцями пусту чарку. Нарешті підняв очі на Казимира:

— Скажіть, будь ласка, де ви були в день убивства? — Невже ви мене підозріваєте?

— Ну, що ви, що ви… Просто такий порядок. Якщо не помиляюсь, вас іще не допитували, — відповів Кара.

— Послухайте-но, товаришу полковник, — знову роздратовано озвався Казимир. — Зізнаюся: погляд у мене колючий, але я не вбивця.

— Ніхто так і не ставить питання. Отже, де ви були?

— Де ж він міг бути, як не вдома, — докинув Таборі.

— Я їздив у Будапешт, — заперечив Казимир. — Дев'ятнадцятого ввечері. Машиною.

— Чому я не знав про це? — мало не крикнув професор.

— Мені вже двадцять вісім років. Невже обов'язково я мушу погоджувати козиний свій крок?

— Коли ви повернулися звідти? — спитав полковник.

— Двадцятого вранці. Близько десятої години. Це може засвідчити мати.

— Що ви робили в Пешті?

— Був удома. Поїв свіжого хліба зі смальцем, прийняв ванну і ліг спати.

— Заради цього ви їздили в Будапешт?

— Так. Тільки заради цього.

— О котрій годині вирушили назад?

— О шостій ранку.

— І прибули о десятій?

— Саме так. Десь від восьмої до дев'ятої морочився в дорозі з машиною.

— Так-так. Зрозуміло… На квартирі ще був хтось із вами?

— Ні.

— А перед тим ви коли востаннє були дома?

— Тижнів зо два тому.

— А ваша мати?

— Мабуть, з місяць тому.

— А ви, товаришу професор?

— Я? В той день, коли мав зустріч з Меннелом в інституті.

— Отже, вісімнадцятого, — констатував Кара. — Тобто за два дні до смерті Меннела.

— Мабуть, так.

— Зрозуміло. — Кара глянув на Шалго.

Товстун ледве помітно посміхався.

— Чому вам так смішно, дядьку? — запитав Казимир. — Не вірите мені?

— Чому б це я не вірив, синку? — знизав плечима Шалго.

Перед будинком зупинилася машина. Ліза жваво підвелася з місця і вийшла на терасу.

— Це Губер, — сказала вона, повернувшись до вітальні. — Приїхав на машині Меннела. Цікаво, де він був?

— А ти спитай у нього, люба, — відказав Шалго і, глянувши на Казимира, закивав головою.

Ілонка запитала, чи потрібна вона ще. Кара відпустив її, і дівчина попрямувала на терасу. З дверей озирнулася і глянула на інженера.

— До мене ще будуть запитання? — звернувся Казимир до полковника.

— Поки що ні, можете бути вільні.

Інженер поспішив за дівчиною. Не встигли молоді вийти, як з'явився Губер з піджаком під пахвою, з брудними руками. По дорозі він хусткою намагався витерти пальці. Помітивши гостей, зупинився.

— Вибачте, не заважаю?

— Ну, що ви, звичайно, ні, — запевнив Таборі й підійшов до німця. — Дозвольте відрекомендувати вам наших гостей. Полковник Кара з Будапешта. Пан полковник очолює слідство. — Потім показав у бік Шалго. — А цей мій приятель, Оскар… — Завагався на якусь мить, як назвати професію старого пенсіонера. Товстун виручив його.

— Дружинник, — відрекомендувався він сам. — Член групи сприяння міліції в Балатонемеді. Я тепер без пов'язки на рукаві, бо спека. А це моя дружина. Якщо не помиляюся, з нею ви вже знайомі, пане Губер.

— Так, так. З вашою шановною дружиною я вже мав щастя познайомитися. — Губер поквапливо витер пальці, поклав хусточку в кишеню і звернувся до Кари: — Чи є вже якийсь результат, пане полковник?

— Нічого втішного. Заплутана справа.

Таборі чемно схилив набік голову і промовив:

— Можу вас запевнити, пане Губер, наша міліція зробить усе, що від неї залежить, аби знайти вбивцю. Не хвастаючи, мушу сказати: наша міліція в цьому відношенні на висоті.

Фелмері без особливого ентузіазму вислухав хвалебну оду професора. «Говорить з таким пафосом, ніби на урочистих зборах», — подумав він. І мимоволі чекав, що той почне ілюструвати сказане загальновідомими статистичними даними. Всупереч очікуванню, Таборі закінчив свою промову дотепним жартом. «Ти глянь, а професор не позбавлений почуття гумору!»

— Секрет успішної роботи нашої міліції в тому, що вона має таких талановитих помічників, як ось мій приятель. Там, де Оскар Шалго, злочинцям немає чого робити.

Всі засміялися.

— Такий уже в мене стиль роботи, — скромно додав Шалго.

— Невже у вашій справі теж може бути певний стиль? — поцікавився Губер. — Пробачте, я розуміюся в цій справі тільки як глядач вечірніх детективних телефільмів. Але стиль роботи слідчого — це мені не дуже зрозуміло.

— А дуже просто, — вставив Кара. — Стиль Ангела — кулак, Мегре[4] — логіка.

— А стиль пана Шалго? — посміхнувся Губер.

— Терпіння, пане, — відповіла Ліза. — Безмежне терпіння рибалки. Чекати доти, доки риба не клюне на принаду. Щоправда, ми вудимо тільки велику рибу. Хижаків не так просто витягти на берег. Тому ми намагаємося втомити їх. А це потребує терпіння. Ми виснажуємо рибу, а коли вона стає безсилою і виринає на поверхню, тоді — хап за зябри.

Губер запалив сигару.

— Мені ще ніколи не доводилося рибалити. Може,