Юрій Барабаш - Дух животворить… Читаємо Сковороду

і різноманітних риторичних засобів. «Щоби поет не помилявся, — твердить автор піїтики 1720 року, — і через те не зупинявся у віршуванні, — доконечно, аби він мав напоготові іменники синонімічні, щоб не копирсатися, як хлопчикові, в словниках і не змішувати, як-то кажуть, чотирикутників з колами». У піїтиці 1726 року читаємо про тропи та поетичні фіґури: «Як на небі зорі, в садку — квіти, на пальці — обручка, на обручці — перлина, як руки додають слоновій кістці прикрасу й ціну: так тропи і фіґури дають свою прикрасу зв’язаному (тобто поетичному. — Ю. Б.) мовленню. Через те я прийняв за найкорисніше передовсім навчити їх новопоета, щоб згодом… він співав приємніше»[86].

Все це було характерними ознаками поетики бароко, яке протягом XVII і XVIII століть, включаючи і творчість Сковороди, залишалося стилістичною домінантою української літератури[87].

Другий розділ піїтики мав переважно дóданий, прикладний характер. Тут вивчалися головно роди й види поезії, зрозуміло, в світлі положень загального розділу, проте з практичною спрямованістю, яка враховувала потреби академічного життя. Найперше це були канти, різноманітні послання, привітальні вірші, віршовані діалоги, адже саме в цих формах найчастіше автори з числа вихованців і викладачів класу піїтики, й не тільки його, відгукувалися на церковні свята, відвідування митрополита або інших почесних гостей, обрання префекта тощо. В таких випадках в академії влаштовувалося цілі сценічні вистави, задля чого треба було спеціально створювати драматичні твори. До цієї «шкільної драми» першої половини XVIII століття можуть бути віднесені трагедокомедія Т. Прокоповича «Володимир», «Йосиф Патріарха» Л. Горки, «Милість Божа» невідомого автора, «Трагедокомедия» С. Ляскоронського, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського, «Воскресінння мертвих» Г. Кониського, різдвяні та великодні п’єси М. Довгалевського. Ці й подібні до них твори напевно мусив знати Сковорода. Важко судити, наскільки обґрунтованими є припущення Л. Махновця про участь Сковороди у постановці драм М. Довгалевського[88]; не знайшли поки що потвердження й відомості про нібито самим Сковородою написану трагедокомедію в силабічних віршах. Однак факт ґрунтовного знайомства Сковороди зі шкільною драмою в часи його перебування в академії навряд чи може бути поставлено під сумнів. Шкільна драма була невід’ємною частиною навчального процесу, цілого життя академії, від якого Сковорода не стояв осторонь. Не можна, до речі, вважати за випадковий той факт, що в своєму діалозі «Боротьба архистратига Михаїла з Сатаною про це: легко бути добрим» Сковорода двічі посилається на трагедокомедію викладача Києво-Могилянської академії В. Лящевського «Гнана церква», наводить уривки з цього твору.

В шкільній драмі з осібною виразністю оприявнюються ті тенденції, які об’єктивно підривають ізсередини жорсткі канони старої схоластичної піїтики, — передовсім це актуальність, незрідка й злободенність проблематики, реальне соціально-побутове тло, елементи живої народної мови.

Важливе значення під цим оглядом набуває діяльність у галузі піїтики Теофана Прокоповича, головно — його теоретична латиномовна праця «De arte poetika». Щоправда, і за ректорства Т. Прокоповича головною мовою в академії залишається латина, але при цьому значно змінюється шкала вартостей. Не бездумне мавпування бундючного «красномовства» таких авторів, як, приміром, Т. Млодзяновський, якого він піддає нищівній критиці[89], бере Т. Прокопович за основу в навчанні піїтиці, а направду класичну латину, що він її досконало засвоїв іще під час свого перебування в Римі, в колеґіумі св. Атанасія. Т. Прокоповичеві, котрий, до речі, більш ніж стримано ставився до теоретичних постулатів стилю бароко, особливо високого (дарма що незрідка й сам дотримувався їх у своїй поетичній практиці), належить заслуга привернення уваги студентів до таких демократичних жанрів, як сатира й трагедокомедія, що наближувало практику віршування до народнопоетичної стихії.

Якщо діяльність Сковороди в жанрі шкільної драми належить до сфери леґенд й умоглядних припущень, то його панегіричні поетичні студії добре знані. Це 25-та, 26-та й 27-ма пісні з «Саду божественних пісень». Хронологічно вони не пов’язані з перебуванням автора в стінах Київської академії, проте, поза сумнівом написані саме в академічній традиції. Сковорода показує тут, що він міцно засвоїв теоретичні й практичні уроки піїтичних авторитетів, досконало опанував нормативні вимоги жанру.

Цілком у дусі цих вимог — загальна схильність до афектації, піднесеність тону, в якому витримано всі три пісні.

Краю, порадій, щасливий, — Муж приходить добротливий. Кинь заздроснії звичаї! Щасний, хто його пізнає.

Так коментується в пісні 25-тій від’їзд отця Гервасія Якубовича з Переяслава до Білгорода «на архімандричий та судейський чин». А ось як у пісні 26-тій оспівано входження до Переяслава нового єпископа, Йоана Козловича, колишнього викладача риторики в Києво-Могилянській академії:

Поспішай, гостю, поспішай, Наші надії ти увінчай, Як музикальний гарний звук Радісно живить тіло і дух, Так всебажаний твій прихід Здвигнув і місто, і весь нарід.

Відтепер «печальний» Переяслав, досі «часто сирітство власне взнавав», може бути спокійний — новий пастир

      …як і ділом, так в словах Дух твій ізцілить весь у гріхах. Скільки чесніший плоті дух, Стільки земного взяв небокруг,