Юрій Барабаш - Дух животворить… Читаємо Сковороду

Скільки душевних страстей збив, Плотських сильніший він лікарів.

Не є виїмком і пісня 27-ма, присвячена відвіданню Харківського колеґіуму («саду духовного училища») білгородським єпископом Іоасафом Миткевичем.

І тут задля створення образу духовного пастиря автор удається до високого стилю:

Вишніх наук саде святий, Лист рожевий і цвіт твій красний. Прийми собі весняний вид! Се возсія день твій благий! Освітив тебе світ ясний, Зверху-бо дух благословить. Возвеселися, о дерев сад, Більших і менших, які є підряд.

Сучасному читачеві подібні тон і стиль ріжуть вухо, але на ті часи вони були загальноприйнятними, жанр панегірика з його специфічними ознаками давно й міцно ввійшов у віршувальну практику, став, певною мірою, атрибутом повсякденного життя тодішнього інтелектуального середовища. До того ж піднесений тон цих віршів усе-таки не можна було порівнювати ні з важкою незграбністю барокових зразків попереднього, XVII століття, ані з притаманними класицистичній оді високомовною набундюченістю, улесливістю, невтримним вихвалянням можновладців, які виявляємо у Т. Прокоповича, а в тодішньому російському віршуванні — у В. Трєдіяковського, М. Ломоносова, Г. Дєржавіна. В кожному разі, Сковороді, як слушно зауважує його великий російський симпатик Ніколай Ґусєв (котрий, до речі, ознайомив Л. Толстого з життям і творчістю українського філософа, про що мова йтиме нижче), «і в голову не могла спасти думка продавати свій талант… за золоті й срібні табакерки, що робили тодішні знамениті віршувальники»[90].

Загалом жанр панегірика дістав у ті часи на Україні поширення не тільки, ба й не стільки під впливом моди, головно — він своєрідно кореспондував з «постпереяславським» суспільним настроєм. В умовах московського колонізаторства, коли відбувався і дедалі поглиблювався, як слушно зазначає О. Пахльовська, розрив між поняттями «„національна культура“ та „держава“»[91], жанр питомо «свого», національного панегірика був суголосний (у непрямий спосіб і, можливо, не завжди повною мірою усвідомлено з боку авторів) внутрішньому прагненню опінії протиставити чужинецькій офіціозній духовній експансії власні незникомі вартості, звеличити національну наукову та культурну традицію, її видатних представників. Парадоксальним чином наразі у вимогах шкільних програм відлунювалися вимоги життя.

Так, відлунювалися. Прецінь, часом навіть зближувалися. Та все ж, звісно, не збігалися. На перешкоді стояли жорстко регламентовані правила традиційної піїтики, що вело до скутості мистця. Прикладом може бути хоча б ота пісня 27-ма.

Білгородського єпископа Сковорода знав добре. Вихованець Київської академії, Іоасаф Миткевич був префектом, потім ректором Переяславського колеґіуму якраз у ті роки, коли у Переяславі та недалеко нього, в селі Ковраї, жив Сковорода. Мали вони спільного знайомого — писаря Гервасія Якубовича, так само вихованця академії. Саме Миткевич, ставши єпископом у Білгороді, за рекомендацією Якубовича 1759 року запрошує Сковороду викладати піїтику в Харківському колеґіумі.

З Іоасафом Миткевичем пов’язано й такий широко відомий епізод біографії Сковороди, який розповідає М. Ковалинський. Єпископ, бажаючи закріпити становище Сковороди в колеґіумі й по-своєму піклуючись про його майбутнє, запропонував через Гервасія Якубовича, «щоб (Сковорода. — Ю. Б.) прийняв чернечий сан, обіцяючи довести його скоро до сану високого духовенства». Відповідь Сковороди була рішучою і доволі зухвалою: «Хіба ви хочете, щоб я помножив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко й будьте ченцями! А Сковорода вважає чернецтвом життя не загарбницьке, задоволення малим, стриманість, позбавлення всього непотрібного, щоб набути найпотрібніше, нехтування всіма примхами, щоб самого себе зберегти в цілісності, загнуздання самолюбства, щоб повніше виконати заповідь любові до ближнього, пошук слави Божої, а не слави людської» (II, 389). Після того Сковорода спересердя залишив колеґіум. Якубович дуже розгнівався, а добротливий Миткевич, хоч і відчув досаду, все ж через деякий час «дружньо запросив» Сковороду до себе «і запропонував йому посаду вчителя, яку хоче» (II, 391).

Такими були реальні взаємовідносини, та ні вони, ані живі риси характеру білгородського єпископа у пісні 27-ій відображення не знайшли. Автор не виходить з кола традиційних правил панегіричного жанру, змальовує абстрактний образ благочесного пастиря, мудрого «садівника», який плекає свій «сад» — колеґіум та його вихованців:

Ти сад напій, цей святий сад. Течивом вод благочесних, Які з апостольських струмків. Не допусти єресей ядь І віджени всіх безчесних, Родить нехай духовних царів. Царство царя, обнявши усіх, Пекельний скиптр скидай, як гріх.

Цікаво, що до цієї пісні Сковорода вважає за потрібне додати свій коментар, де намагається якось «відживити» образ єпископа за рахунок конкретних деталей, реальних подій, свого суто особистого ставлення до нього як до людини; і хоча він знову-таки вдається до біблійних цитат, це полишає враження невдоволення поета канонічними рамцями жанру, встановленими шкільною піїтикою.

У пісні 25-й контроверсія між поетовим живим почуттям і вимогами жанру закладена в самому тексті, в художній тканині. З одного боку, Сковорода послуговується засобами, притаманними панегірикові; ретельно розробляє наскрізний мотив «шляхів», «путі», не уникає пафосних інтонацій:

Той твої направить ноги, Хто дав землю і дороги. І оте, котре високо,