Пол Стюарт - Вокс

рухам, то мусив визнати, що не такий страшний вовк, як його малюють. Річка парувала, мов тепла ванна. Течія зносила хлопця ліворуч, але була вона доволі млява, і Рук, досвідчений плавець, жодної миті не сумнівався, що бистрина не завадить йому доплисти до того берега і не знесе нижче.

Куди більше тривожила густа мряка. Рук не бачив, куди він стежку гаптує, ані того, скільки залишається до берега. Тож він усе плив і плив, сліпма, мірно гребучи руками, відштовхуючись від води ногами, женучи щомога на той бік, а за дороговказ йому була річкова течія. Якщо отак усе плисти й плисти, мовив він собі на думці, нехай неквапом, але невпинно, то ще трохи — і берег під носом.

Та що ближче було до середини річки, то дужче бурхала вода. Вона хлюпала йому в обличчя — тепла і млосна. Що затятіше хлопець змагався з дедалі навальнішою бистриною, то більше пріло його тіло у повітронепроникному літунському костюмі, дарма що було під водою. Туман, що клубочився над плесом, ставав ядучим і нудотним, і коли в’юнкі закрутки ковзали по устах, звідки вихоплювалося важке дихання, від самого його масного дотику та гнилого смаку гидливо здригалося всеньке плавцеве тіло. Руки вже були як не свої, ноги налилися оливом, але Рук усе плив і плив.

— Уже недалеко, — підбадьорював він сам себе, вибиваючись із сил. — Скоро я знову ступлю на сухе, і…

Ту ж мить його пальці намацали щось м’яке і слизьке. Рука хлопцева несамохіть смикнулася назад. Що воно за проява? Він приглянувся: на хвилях погойдувалося щось напівзанурене у воду. Чорно-біла, подекуди скуйовджена шерсть… Хлопця аж пересмикнуло з огиди: то був дохлий рябощур, що прибився сюди від риштаків. Він увесь роздувся і смердів. Зачувши так близько гнилизну, Рук замалим не блюнув і аж заринув на мить під воду.

Бризкаючись і відпльовуючись, він виринув на водяну поверхню і судомно захапав ротом повітря.

— Йолоп, — вилаяв себе хлопець півголосом. Через свою бридливість він стратив пильність. А тим часом його завиграшки могло знести течією.

І тут мла, клубочачись, розступилася — на хвильку, але Рук устиг кинути оком перед себе і побачити той бік. Побачив — і аж серце йому тенькнуло. Берег усе так само ледь мрів удалині, але не повертати ж йому назад! Треба гребти далі.

І Рук знову запрацював руками й ногами. Туман навкруги густішав. Він усе плив і плив, як і перше, правим боком до течії, та ба! підтримувати розмірений темп, узятий на початку плавби, вже не міг. Повз нього, мов плоти з покрученого галуззя та стебел, пропливали застрашливі на вигляд купини розчухраного бур’яну. І на самій поверхні, і глибше було повно всяких невидимих предметів — твердих і м’яких, — і вони раз по раз торкалися хлопця. А може, то п’явки, а не якісь там личинки, звиваються у водяній каламуті? Чи водяний упир, зачаєний на замуленому дні?

Рук спробував відігнати від себе ці непрохані думки, і тут із небесної висі долинуло цвірінькання зграї снігунів, що пролітала понад річкою. Птахи неначе глузували з хлопця.

«Не перепливеш, не перепливеш», — вчувалося йому в їхньому цівканні. — «Потонеш-потонеш! Потонеш-потонеш!»

Удруге крізь туман пробилося сонце, ненадовго, але і його стало Рукові, аби побачити, що берег, хоча ще й далеченький, усе ж помітно зблизився. Уже можна було розрізнити високі майстерні та комори, докерів у твердих захисних шоломах зі швартувальними гаками навпереваги, чорнявого гобліна, що чимчикував по високій пристані, стискаючи в руках гакувату піку.

Знову згус туман. Рук перестав плисти, аби віддихатися, проте не давав себе знести невгамовній течії. Відпочивши, хлопець знову двинув до берега. Ноги дедалі важчали, неначе хтось поприв’язував до черевиків олив’яні плити. Кожен помах рук давався на превелику силу. Кожен поштовх ніг відбирав частину снаги, яка й так швидко убувала.

— Тихіше їдеш — далі будеш, — мовив він собі на думці, торуючи шлях у густій як меляса воді. — Повільно, зате певно. Один помах, другий. Уперед… назад… уперед… назад…

За мить повітря прояснилося і більше не гусло. Зате, намість величезних зміястих пасом густого розвированого туману, тепер у повітрі вилися тонесенькі цівки. Рук уже виразно бачив річковий берег. По рясних пірсах та приплавах сновигали туди-сюди всілякі постаті. Відрадно було бачити, що до земної тверді зосталося яких п’ятдесят ступнів, але з’явилася тривога, що хлопця можуть завважити з берега. Рухи його були повільні, обачні — хай розлітається якомога менше бризок! Ноги, ще важчі, ніж перше, безживно волочилися за тілом. Не підводячи очей через ляк зустрітися поглядом з кимось із докерів чи гоблінів-охоронців, він знову плив наосліп, як і перше, у щільних обіймах туману.

Аж ось нарешті ноги торкнулися намулистого дна. Ще мить — і він, сягнувши рукою вниз, намацав пальцями грузьку багнюку. Отак, перебираючи руками по намулу, він дістався мілизни і посувався далі, аж поки наполовину виринув з води, зберігаючи поземну поставу.

Хтось, угледівши його, міг би за іграшку подумати, ніби то знов прибило до берега якийсь предмет. Поволеньки, сторожко, уникаючи прикрих рухів, аби не привернути чийогось погляду, він підвів голову і роззирнувся.

Рукові пощастило. Пощастило неймовірно. Він лежав у затінку високого помосту, який височів край берега просто над хлопцем. За палі правили грубезні дерев’яні колони, найближча — за яких півдесятка ступнів. Ось прогупали по мостинах чиїсь важенні кроки. У просвітах між дошками, приглянувшись, Рук побачив мигтючі постаті гоблінів та нетряків.

Здужав! — тішився хлопець, вибираючись на сухе. Він таки переплив Крайріку! Тепер малося відшукати дорогу назад до риштаків. Він спробував зіп’ястися на ноги — і з жахом усвідомив, що не годен ними двигнути.

Упадаючи в паніку, Рук крутнув головою і глянув на свої ноги.

— Ой-ой-ой! — З ляку, що викаже себе, він затулив собі рота рукою. Тремтячи з жаху, прикипів очима до ніг. І одну, і другу засмоктали здоровенні, схожі на йоржа рибини, сягаючи аж до колін, мов пара рибальських болотяних чобіт.

Рибини мали кощаві тіла, чисто