Пол Стюарт - Вокс

То було зображення піратського повітряного корабля, відтвореного до найменших подробиць. Рук міг розрізнити в ньому найдрібніший трибик, кожен важіль, усі до одного вузлики на складному сплеті линв бортового оснащення. Туго напнуті вітрила… Блискуча щогла… Під сонцем яскріє мідяна бляха з написом «Приборкувач ураганів»… Аж ось замислений Руків погляд упав на плавучу скелю…

Цікаво, подумав хлопець, чи відродиться колись у Світокраї повітряна навігація?

— Ка-а-аррр! — розляглося в залі

— Оо-ой! — скрикнув Рук: ноги під ним затрусилися і ослін став хилитися набік.

— Шоста година! Шоста година! — репетував Гаарн. Грюк!

— Сили Небесні, що там таке?.. — почувся заклопотаний голос із супротилежного кінця зали. — Рук? Що ти там накоїв?

Рук підвівся з долівки, потер забиту голову і підняв ослін. Фелікс порвався до друга, але уздрів стіну — і став як громом уражений.

— Отакої! — вигукнув він. — А мені й на думку не спадало, що тут щось може бути.

— Розкіш, правда? — запитав Рук, відступаючи назад і милуючись настінним малярством. — Ось що було під сажею та брудом. А поглянь-но на підписи, Феліксе. Хіба не диво? Тут, на цьому місці, давніше стояв палац капітана небесних піратів на ім’я Орлікс Вергінікс, або Вітроногий Шакал. Ось його дружина. А то — його сини.

— Так-так, — промовив Фелікс. — Знаєш, Руку, історія ніколи не була моїм коником. Було та загуло — розумієш, куди я гну? Мене цікавить не минувшина, а те, що діється тут і в даний момент.

— Так, але ж то минуле робить нас тими, ким ми є, — заперечив Рук. — Поглянь, — він обвів рукою величезну залу, — воно оточує нас звідусіль.

— Ну, якщо ти так вважаєш, — позіхнув Фелікс. — Добре, а як ти дивишся на сніданок? Бо мені вже живіт до спини прилип.

Коли за півгодини друзі, часто кліпаючи на світло, покинули підземне сховище, Рука прикро вразив густий жар тремтливого марева. У палацовій залі панували приємна прохолода та легка вологість, а тут, попри ранню годину, душила спека і обліплювала сирість.

Фелікс із Гаарном на лівому плечі вправно маневрував між кам’яними завалами та руйновищами. Рук ступав за ним назирці й намагався бути готовим до того, що могло чекати на них дорогою.

— Прийшли, — почув він за якийсь час слова Фелікса, що саме видерся на вершину здоровенної купи скелля. — Крайріка.

Рук теж видерся на купу і скинув очима на річку. Попри неймовірну спеку, тілом його перебіг дріж. Вигляд річка мала непривітний: каламутні та повільні води, над масною поверхнею клубочиться-кучерявиться густа мряка. Друзі спустилися на берег. У повітрі стояв задушливий сморід, неначе хтось змішав давню овочеву гниль із нечистотами.

— У добрий час, — побажав Фелікс, — і перекажи моєму батькові та Варіс, що я їх люблю.

— Неодмінно перекажу, — запевнив Рук і обернувся до друга. — Ти ще можеш передумати і піти зі мною!

— Ні, — тріпнув головою Фелікс. — Повернутись я… не можу. Мій світ тут, — він випнув квадратове підборіддя в бік річки. — Ну, в добрий час, Руку, — сказав він. — Греби щосили і не марнуй часу. Бо скоро над річкою здійметься туман, і тоді ти легко заблукаєш між двома берегами.

— О Феліксе, — мовив Рук, обіймаючи друга. — Бережи себе!

Фелікс відсторонився.

— Ми ще зустрінемось, — пообіцяв він. — Інакше й бути не може.

Рук мовчки кивнув головою, тамуючи сльози, ладні першої-ліпшої миті бризнути з очей, і відвернувся до річки. Туман клубочився, набучавіла вода мляво хлюпалася біля його ніг.

— Пр-р-рощавай! — розкотисто крикнув Гаарн і знявся в повітря.

— Так, Руку, прощавай, — промовив Фелікс, поплескавши давнього друга по плечу.

Рук обернувся.

— Прощавай Феліксе, — промовив він. У голосі його бриніла тяжка зажура. — Ти правдивий друг.

Він повернувся до річки і ступив крок уперед. Потім — ще і ще…

Крутим узвозом Рук спускався до похмурої Край-ріки, а під його черевиками на всі лади чвакала та булькала твань. Він обмацав свій пас — чи все на місці — клопіт абсолютно зайвий, бо якби чогось і забракло, що він міг би вдіяти? Руда вода вже сягала по коліна. Ще крок — і вона вже клекоче навколо пояса. Нема ради — доведеться долати річку вплав.

Рук простяг перед себе руки, ліг на воду, відштовхнувся ногами від дна — і поплив через широку мляву річку. Вода була тепла, масна на дотик і лінькувато омивала його літунський шкіряний костюм.

Тримаючи голову над поверхнею, хлопець гріб дужими, замашними порухами, і, розтинаючи мляву товщу води, залишав по собі слід із крихітних бульбашок. На річковому дні збурився намул. Повітря над водою мало млосно-солодкавий запах. Під нігті набивалися піщинки, що плавали у воді. Гребучи безперестанку, Рук тримав курс туди, де, за його підрахунками, мав бути протилежний берег: визначити керунок напевне заважав густий туман, що обступав його зусебіч.

Колись, на відміну від своїх перевесників, Рук чув нездоланну огиду до плавби. Вода, що плинула через підземні зали їхньої палати, занадто смерділа, щоб плавати по ній інакше, як на плоту, а збіговиськ біля водозборів, таких любих його побратимам — молодшим бібліотекарям, він завжди уникав. Натомість на Вільних галявинах, де було Велике озеро з кришталево чистою водою, кращого за яке годі було й бажати, він полюбив купанки. Чи не щоранку вставав з курми, пірнав з Озерного приплаву в воду і ще до сніданку двічі перепливав озеро.

«Маґдо, пірнай у воду! — згадалося Рукові, як він припрошував колись свою приятельку. — Вода прозора як сльоза!»

Зате про Крайріку цього аж ніяк не скажеш. А все ж, коли він легко, наче бавлячись, став перетинати річку, дихаючи, хоч і ледь засапано, у такт своїм